СИНТАКСИС Загальнотеоретичні й методологічні питання синтаксису Предмет синтаксису
Синтаксис як розділ мовознавства належить до тих дисциплін, категоріально-поняттєвий апарат яких залишається до кінця не визначеним. Це проявляється навіть в описі предмета синтаксису. Так, в одному з найвідоміших досі підручників із синтаксису сучасної української літературної мови для студентів філологічних факультетів педінститутів синтаксис розглядається як «розділ граматики, який вивчає будову простих і складних речень, їх типи і форми та умови вживання», розділ, у якому слово — це член речення і елемент словосполучення1. Академічне видання «Сучасної української літературної мови» тлумачить синтаксис як «вчення про внутрішню і зовнішню граматичну структуру речення». Автори «Граматики української мови» розуміють під синтаксисом мови «сукупність діючих у самій мові правил, які регулюють творення та функціонування синтаксичних одиниць»2.
Визначення синтаксису, і речення відповідно, не може бути дане тільки в межах лінгвістичної системи, оскільки ці поняття мають сенс лише в системі таких понять, як свідомість, психіка, думка, судження тощо. Мова не є самодостатнім, автономним, ізольованим явищем. Її самостійність, об'єктність — відносні. І ця відносність стає неприхованою, видимою, особливо на рівні синтаксичному. Тому визначення синтаксису в межах мовознавчої системи завжди будуть неповними.
Система і структура мови опосередковані характером відображення навколишньої дійсності й способом взаємодії людини з нею. У мові, як формі свідомості, відбиті розчленований і системний характер відображення дійсності та активна, динамічна взаємодія людини з предметом відображення. Так, здатність людей членувати предмет відображення, що перебуває у фокусі уваги мовця, на форму і його, наприклад, якісну ознаку закріплена в мовних, синтаксичних категоріях підмета й означення, які виражаються іменниками та якісними прикметниками. Таке атрибутивне відношення у структурі української мови є стійким елементом мовної системи, зумовлює появу різних прикметниково-іменникових словосполучень, що мають неоднакове лексичне наповнення.
У цьому розумінні речення є тією структурою-матрицею, яка й відбиває характер взаємодії людини з розчленовано відображеною дійсністю. Власне, речення є найвищого рівня мовною структурою.
Синтаксична будова української, як і будь-якої мови, має свої особливості; національний синтаксис історично є найбільш стабільною системою, яка через віки зберегла життєдайний шар мови, пов'язаний з умінням українського народу тонко відображати почуття і думки, формувати й виражати своє світобачення в розгорнутому висловлюванні. Синтаксичний опис будь-якої мови тим і цінний, що він поєднаний із такими категоріями, як мислення, думка, судження. Тому історія синтаксису — це історія світобачення народу в найзагальніших його структурних проявах; сучасний стан синтаксису — це сформована поколіннями картина пізнання дійсності людиною і суспільством.
Синтаксичні одиниці української мови, зокрема члени речення, речення як структурна одиниця більшою мірою, ніж елементи інших рівнів, типологічно зіставні з синтаксичними одиницями інших мов, а саме тих, що належать до праіндоєвропейської мовної основи. Синтаксичні категорії переважно є лінгвістичними універсаліями. Так, підмет і присудок, означення, додаток і обставини існують у кожній мові, речення є категорією будь-якої мови. Саме синтаксичний пласт мови об'єднує українців із іншими народами, є формою існування вселюдської свідомості.
В українському мовознавстві термін синтаксис уживається в двох значеннях: 1) як система лінгвістичних понять про синтаксичну будову української мови, 2) розділ мовознавства і як власне мовна структура.
Традиційно синтаксис сучасної української мови поділяється на синтаксис простого і складного речення.
Складне речення є комбінаторним утворенням, поєднанням власне простих речень. Через це можна говорити про комбінаторику речень, синтактику. Складне речення не є окремою внутрішньою формою мовної системи на тій підставі, що члени речення і зв'язки між ними в частинах складного речення ті самі. Але на відміну від структурно довільних сполук простих речень типу Вітер розігнав хмари. Засяяло сонце, складні речення — це такі сполуки, які мають усталений, типовий синтаксис, тобто закріплені мовною практикою структури і спеціальні мовні засоби для їх вираження, наприклад: якщо.., то..; і.., і... тощо.
Складне речення як специфічне комбінаторне утворення пройшло шлях від безсполучникових і сурядних аж до підрядних структур (від паратаксису до гіпотаксису). Стабільними утвореннями складного речення можна вважати складні підрядні речення, оскільки їхні підрядні частини щодо головного є корелятами членів простого речення або ізоморфними до членів речення.
Як і будь-які мовні явища, синтаксис можна розглядати в різних аспектах: соціально-психологічному, семіотичному, мовленнєвому, комунікативному, історичному, нейролінгвістичному, системному, функціональному тощо. Це, в свою чергу, веде до різних визначень предмета синтаксису та утворення різних мовознавчих дисциплін, що вивчають синтаксичну будову мови. Синтаксис має предметні зв'язки з різними галузями гуманітарних знань, розділами мовознавчої науки. Він пов'язаний із морфологією, лексикологією, правописом, зокрема пунктуацією, діалектологією, стилістикою тощо.
1Кулик Б. Курс сучасної української літературної мови: У 2 ч. Ч. 2: Синтаксис. К., 1965. С. 5 2 Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. К., 1983. С. 133.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.