Дискусії між синтаксистами ведуться переважно навколо зв'язку речення з судженням, так званих зовнішньосинтаксичних ознак речення — предикативності й модальності. Традиційно в рамках логіко-граматичного вчення про діалектичну єдність мови і мислення, яка є класичною і для українського мовознавства, думка розглядається тільки у формі судження, що, як вважається, має двочленну структуру, паралельну двочленній структурі речення. Згідно з цим ученням, структурний паралелізм думки (= судження) і речення — це паралелізм змісту і форми: логічний суб'єкт — підмет, логічний предикат — присудок, або суб'єкт-предикат — глибинна змістова структура, пропозиція, яка найчастіше виражається синтаксичним центром — підметом-присудком, хоч може набувати й іншого мовного вираження (наприклад, у вигляді односкладних речень).
Структурний паралелізм змісту й форми спричинив появу в лінгвістиці таких термінів, як мовний (семантичний, граматичний) суб'єкт (тобто підмет), мовний (семантичний, граматичний) предикат (тобто присудок), предикативні словосполучення і т. д. У такому термінологічному контексті, що є результатом як еклектики, так і ототожнення понять логіки та синтаксису, предикативність (присудковість) уважається синтаксичною категорією, пов'язаною з поняттями часу й модальності, що виражається насамперед присудком.
Логіко-граматичному вченню про мову і мислення протистоїть логіко-психологічне. За цим ученням, що його розвивали О.О.Потебня, Л.С.Виготський, А.Р.Лурія, думка має кілька етапів формування: а) долокутивний (не спрямований на спілкування), домовний, словесно не оформлений; б) домовний, але локутивний; в) локутивний, мовний (вербальний), пов'язаний із мовним вираженням думки.
Найчастіше етап формування думки відносять до сфери ідеалістичних концепцій. Насправді ж думка — це не продукт культурно-історичного стрибка психіки людини, а продукт поступового розвитку й удосконалення нижчих форм психіки під час принципової зміни умов її існування, тих форм, які пов'язані з першою сигнальною системою людини — системою образів. Перехід думки до мовного стану відбувається лише за умови спілкування, необхідності передавати інформацію. Речення тут виступає як одна з форм думки, зокрема, на вищому етапі її прояву — етапі понять, свідомого, а свідомість є вищою формою розвитку психіки людини. У цьому випадку речення відтворює тільки поняттєву структуру думки, а не ї ї суб'єктно-предикатну основу.
О.О.Потебня, розглядаючи апперцепцію як «участь відомих мас уявлень в утворенні нових думок» шляхом «накладання» вироблених індивідуальним досвідом уявлень-стереотипів, які визначають характер розуміння, на сприйняте явище, відзначав постійну двочленність апперцепції, що вказує на її тотожність із судженням, яке «зовсім не тотожне і не паралельне» реченню. «Апперцепійоване (об'єкт сприймання), що підлягає поясненню, є суб'єкт судження, апперцепіювальне (уявлення-стереотип) і визначальне — його предикат...»1.
У судженнях типу Пожежа. Іде дощ не поєднуються уявлення про пожежу чи дощ з уявленнями про буття, а просто впізнаються явища сприймання свідомістю, вписуються в поняттєву систему свідомості, яка лежить в основі логіки предикатів. Це підтверджується нейрофізіологічними дослідженнями. На стадії аналітико-синтетичної діяльності мозку під час сприймання мобілізуються в корі головного мозку саме ті його частини, які в процесі минулого життєвого досвіду активізувалися під дією цих же об'єктів. Під дією об'єкта проходить процес мобілізації нейронних популяцій, а не їх «примірка» до популяцій, що вже зберігаються в пам'яті, тим більше не поєднання нейронних ансамблів, активізованих під дією об'єкта (так званого логічного суб'єкта, наприклад дощ), з ансамблями, що відповідають за сприйняття властивості (так званого логічного предиката, наприклад іде) цього об'єкта. Таке послідовне відображення спочатку об'єкта, а потім його властивостей неможливе з тієї причини, що відображення об'єкта поза його властивостями нереальне. Ця нейронна популяція, активізована певним об'єктом, є єдино можливим нейрофізіологічним корелятом думки у формі предиката.
Зберігаючи традиційну термінологію і застосовуючи логіко-психологічне вчення про судження і речення, можна визнати, що думка є результатом акту судження (твердження) й існує у вигляді логічного предиката (логічного присудка) — активізованої поняттєвої підсистеми, що логічно вписується в систему свідомості й зовсім не тотожна граматичному предикату (присудку). Речення — це проста, але самостійна форма вираження логічного предиката. Акт логічної предикації, тобто судження, полягає в ствердженні або запереченні чогось. З погляду логічної предикативності відповідно речення й називають стверджувальними або заперечними. їхнє розрізнення пов'язане з тим, що в українській мові є спеціальні засоби вираження логічної предикативності (наприклад, частка не).
Отже, речення і судження — це різноплощинні структури, з'єднані лише тим, що речення усіма членами речення, зокрема і граматичним предикатом (присудком), виражає логічний предикат у формі поняття як результат акту судження, логічної предикації.
Поза логічною предикативністю речення неможливе, бо його структура зумовлена перш за все структурою логічного предиката, зокрема його активною поняттєвою структурою, або структурою думки. Всі інші характеристики речення типу — модальність, часова віднесеність і т. д.— пов'язані з логічною предикативністю і поза нею не існують. Логічна предикативність проявляється тільки через атрибутивність, модальність, часову, просторову і предметну віднесеність, релятивність.
Атрибутивність. Ця характеристика речення вказує на його здатність виражати атрибути предмета, що виникають унаслідок розчленованого відображення дійсності. Здатність людської психіки у формі свідомості розчленовано відображати дійсність полягає в тому, що в об'єкті відображення виділяються його атрибути (ознаки, властивості): форма, колір, висота, довжина, інтенсивність ознаки, взаємодія з іншими формами, місце розташування і т. д. Ці атрибути абстрагуються за допомогою мови і сполучаються в єдиний об'єкт на рівні речення, де кожен член речення виконує функцію певного атрибута. Кількість і функції членів речення, зв'язки між ними відображають особливість розчленування дійсності на атрибути. Система членів речення є своєрідною метамовою атрибуції об'єкта. Так, в українській мові об'єкт відображення розкладається на статичну форму, що перебуває у фокусі уваги мовця (підмет), статичну ознаку (означення), динамічну ознаку (присудок), інтенсивність статичної і динамічної ознаки (обставина міри та ступеня), статичну форму взаємодії і виконання дій (додаток), місце і час взаємодії (обставини місця і часу), характер взаємодії (обставини мети, умови, причини, допусту), якісну ознаку динамічної ознаки (обставина способу дії). Безперечно, людина виділяє набагато більше ознак у реальній дійсності, але вони виражаються або описово, або через метаслова — члени речення — на рівні лексичному.
Атрибутивність, поряд із логічною предикативністю, належить до найосновніших зовнішньосинтаксичних характеристик речення. Якщо логічна предикативність указує на зв'язок речення з логічним предикатом, результатом акту судження, то атрибутивність — на зв'язки синтаксичної структури зі структурою логічного предиката. Ознаки часова віднесеність, причиновість, допустовість, умовність, предметна віднесеність тощо є атрибутами і входять у поняття атрибутивності. В аспекті мовного етногенезу й онтогенезу виникнення атрибутивності речення є передумовою переходу від комунікації у вигляді звукових реакцій — вигуків — на ситуацію до мовлення на рівні свідомого відображення дійсності.
Предметна віднесеність. Ця ознака речення вказує на здатність синтаксичної структури виражати активний предметний зміст, тобто предметне оточення, з яким взаємодіє мовець. Будь-яке явище, процес, сторона дійсності, на яких фокусується увага мовця і які стають предметом мовлення, набувають значення предметності, дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — підмета. Підмет є носієм функцій агенса — виконавця дії, ролі. З іншого боку, те явище, той процес, та сторона дійсності, які взаємодіють із агенсом і на які спрямована його активність, теж набувають значення предметності і дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — додатка. У ролі додатка виступає пацієнс (предмет, на який діє агенс), інструмент (предмет, яким діє агенс). Крім того, агенс може вступати у специфічні зв'язки з предметами, які можуть виражати час, місце взаємодії тощо. Таким чином, предметність у структурі думки є важливим моментом її організації, як якісність, відносність, присвійність, інтенсивність ознаки предмета.
Модальність. Модальністю називається така ознака, яка вказує на здатність речення виражати спосіб включення змісту речення в контекст відображеної дійсності. Зміст речення може виражати реальність або ірреальність. Виділяють такі типи модальності:
Найтиповішим для української мови носієм модальності є присудок-дієслово, який і вступає в атрибутивно-модальні зв'язки з підметом. Кожен тип має синтаксично-морфологічне вираження: а) формою дієслова дійсного способу (Світає; Уже день робочий почався); б) умовна — за допомогою частки би (б) (пішла б); бажальна — часток хай, бодай, би, аби, щоб та ін. (Хай буде щастя в кожному домі); гіпотетична — часток ніби, наче, либонь, десь та ін. (Я її либонь не побачу); переповідна — часток буцім, начеб, ніби та ін. (По всій країні нібито такі зміни будуть); в) за допомогою питальних часток хіба, чи та ін. (Хіба вже час іти?), наказового способу дієслова (Грай же, козаче) і т. д.
Існують інші синтаксичні способи вираження модальності. Так, для речень питальної модальності (уточнювальних питальних речень) властиве перепитування, яке синтаксично виражається в дублюванні частини синтаксичної структури, повторі (Це ти, це ти там був?), що ускладнює структуру речення. Речення прямої з'ясувальної питальності передбачають інверсію питального слова, що фактично є членом речення (інверсія члена речення). Напр.: Де ти був? — Я був удома; де? (удома) є обставиною місця. Речення прямої уточнювальної питальності іноді починається інверсованим членом речення: Ходив ти туди?
Поряд із засобами морфологічного рівня на вираженні спонукальної модальності спеціалізуються типи односкладних інфінітивних речень, тобто дані синтаксичні структури переважно є носіями цього типу модальності (Звільнити всіх із-під варти; Необхідно відредагувати текст).
Ускладненням синтаксичної структури через вставність часто виражається гіпотетична модальність, модальність припущення (Вони, мабуть, хотіли зайти). Те ж можна сказати і про речення переповідної модальності (Їм, кажуть, краще живеться).
Релятивність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати зв'язки між атрибутами зі значенням предметності. Будь-які явища, процеси, сторони дійсності, що взаємодіють, перебувають у специфічній реляції. Релятивність пов'язана з визначенням характеру реляцій (зв'язків) між предметами — причиновість, умовність, допустовість, зв'язок із метою. Для всіх цих ознак є синтаксичні засоби вираження, які вказують на структурно-системну організацію предиката. Наприклад:
виконавець дії — предмет впливу (Він штовхнув човна), виконавець дії — знаряддя дії (Вона жала новеньким серпом), носій стану — місце перебування (Він сидів на стільці), виконавець дії — причина (Він не прийшов через дощ), виконавець дії — умова (Я повернуся при нагоді), виконавець дії — допустовість (Всупереч усьому я приїду), виконавець дії — мета (Заради Вас я на все піду).
Просторова віднесеність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати відображення простору в думці. Поняття простору, як і часу, соціологізоване (тут, у країні, на роботі, вдома). Соціальний простір є одним із важливих параметрів будь-якої соціальної ситуації і зокрема ситуації мовлення. На рівні синтаксичної структури є спеціальний член речення — обставина місця — для вираження просторових характеристик. Як несинтаксична категорія, простір виражається ситуативно або контекстуально.
Часова віднесеність. Вказує на здатність речення виражати часові особливості думки. Оскільки час у свідомості мовця є соціологізованим (соціальний час: зараз, під час уроку, після аварії), то точкою часового відліку є певний факт, певна ситуація, певне явище (подія, доба, ситуація мовлення, момент мовлення і т. п.). Часові виміри здійснюються відносно точки часового відліку в чотирьох напрямах: теперішній, давноминулий, минулий, майбутній час: Я читаю книгу (теперішній час), Я піду в кіно (майбутній час), Я бачив сон (минулий час), Я купив був книгу (давноминулий час).
Момент мовлення є обов'язковим для часового відліку, інша річ, що він може бути актуальним або неактуальним для мовця. Факультативною є точка часового відліку у вигляді обставини часу. Вона може збігатися з моментом мовлення (Зараз я читаю книжку), бути більш актуальною за момент мовлення (У час духовного відродження України), комбінуватися з моментом мовлення і вказувати на часовий період (Сьогодні я виступив з доповіддю). Якщо точка часового відліку, виражена обставиною, є більш важливою, ніж момент мовлення, то часова форма присудка-дієслова може бути варіативною (Після занять я іду [піду] в кіно). У реченні Під час занять я ходив у бібліотеку обставина часу є точкою відліку для присудка ходив і вказує на збіг подій, у той же час форма дієслова ходив вказує, що цей збіг ще й відбувся в минулому відносно моменту мовлення. Заміною форми ходив на ходжу ми деактуалізуємо момент мовлення або він може збігатися з точкою часового відліку «під час занять».
Присудок-дієслово як модально-часовий атрибут підмета та обставина часу як уточнювальний темпоральний атрибут присудка встановлюють такі синтаксичні зв'язки в реченні, котрі виражають певний соціально-часовий фон змісту речення, набагато складніший, ніж фізичний час.
Оскільки присудок-дієслово є модально-часовою динамічною ознакою, то саме він є тим синтаксичним засобом, через який виражається часова віднесеність змісту речення. При відсутності в реченні присудка час визначається контекстуально, ситуативно: От і сніг! (тобто зараз, у даній ситуації мовлення).
Названі вище характеристики речення є обов'язковими для го, оскільки вони за допомогою мовних засобів або контекстуально виражають логічну предикатність, без якої речення як категорія і мовне явище просто не існує. Логічно ж предикативність встановлює зв'язок між реченням і судженням, мовою та інтелектуальною діяльністю, опосередкованою мовою.
1 Потебня А.А. Полное собрание сочинений. Одесса, 1992. Т. 1. Мысль и язык. С. 68, 95, 117.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
