Мовознавство належить до сфери знань, потрібних кожній людині, аби вона могла нормально жити і працювати в суспільстві. Складовими лінгвістичних знань є фонетика, орфоепія, фонологія. Без елементарних понять фонетики (звук, склад і т. д.) людина не може навчитися ні писати, ні читати. Звуки мовлення — це найбільш поширений (але не єдиний!) матеріал існування мови, через шо вона має назву звукової мови поряд, наприклад, із мовою жестів. В основі зв'язку понять «звукова матерія мови» і «мова» лежить співвідношення категорій «матеріальний об'єкт» і «діяльність людини». Мова — це лише форма діяльності людини зі звуковою матерією, а не сама матерія. Звукова матерія мови має критичну точку впливу субстанції на зміст висловлювання. Як тільки звук спотворюється до невпізнання — губиться зміст, а спілкування стає неможливим.
Характеристика звуків
Фонетикою (від гр. phõnetikos— звуковий, належний до звуків) називається розділ мовознавства, в якому вивчається звуковий склад мови.
Звук мови відрізняється від інших звуків тим, що він, по-перше, є носієм найменшої одиниці мови — фонеми, яка має структурне значення, по-друге, відображений у свідомості носіїв мови як такий звукотип, котрий характеризується певним набором акустичних, анатомо-фізіологічних і психофізичних (психоакустичних) ознак. Цей набір ознак набуває соціального статусу і закріплюється в свідомості носіїв мови як орфоепічна норма.
Як і будь-який звук, мовний звук — явище фізичне, що виникає в результаті коливання повітря (є повітряною хвилею) під дією рухів твердого пружного тіла.
З погляду фізичного, точніше акустичного, звуки мови характеризуються частотою, амплітудою, тривалістю і спектром коливання.
Частота коливань — це кількість коливань струменя повітря за одиницю часу. Одне коливання за секунду є герц (Гц). Людське вухо здатне вловлювати частоти від 15 до 20 000 герц.
Амплітуда коливань — це розмах повітряної хвилі.
За тривалістю в часі звуки бувають довгими і короткими.
Звук мови, з одного боку, об'єктивне явище — рух часток пружного газоподібного, рідкого чи твердого середовища у вигляді хвилі; з другого боку — явище суб'єктивне, яке сприймається людиною. Отже, звук можна розглядати як фізичне явище і психофізичне — результат слухового сприймання.
З погляду психофізичного, звуки мови характеризуються висотою, силою (інтенсивністю), тембром і т. д.
Надзвичайно важливою характеристикою звука в психофізичному плані є тембр. В основі сприймання звука лежить сприймання тембру, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. Тембр визначається спектром звука і характером його змін у часі. Для збереження тембру важливо не стільки зберегти величину того чи іншого параметра, скільки забезпечити збереження взаємозв'язку між різними параметрами. Тембр як цілісна характеристика звука має найбільш виражену й усвідомлювану мовцями диференційну властивість, за допомогою якої люди легко розрізняють навіть однакові за артикуляцією звуки. За тембром вирізняють звуки: світлі, темні, блискучі, матові (світлові характеристики); м'які, гострі, сухі, шорсткі (дотикові характеристики); повні, порожні, широкі, масивні (просторово-об'ємні характеристики) і т. д. Ці вербально виражені характеристики звуків мають значення для регулювання поведінки й діяльності людини в акустичному середовищі, яке постійно її оточує. Наприклад, слухач може вимкнути приймач тільки через те, що передача супроводжується неприємними для нього звуками. Необхідно зважати й на той факт, що існує зв'язок між тембральними характеристиками звуків і змістом матеріалу. Цей зв'язок випливає, зокрема, з емоційного досвіду сприймачів. Отже, емоційно-звукове вираження тієї чи іншої теми соціологізоване: траурні звуки там, де горе, світлі — де йдеться, наприклад, про чистоту почуттів тощо.
Сприймання тембру пов'язане також із так званим «опредмечуванням» слухового образу, тобто уявленням про джерело звука. Отже, тембр, як і інтонація, відіграє важливу роль у виконанні звуками когнітивної функції. Звуки мови не тільки забезпечують комунікацію, а й через тембр та інтонацію створюють уявлення про особистість мовця, про його стан, характер, темперамент, вік та інші якості. Поряд із когнітивною акустичні характеристики звука часто виконують і комунікативну функцію. Так, інтонація, тембр, гучність самі вже виражають зміст висловлюваного.
Важливою психоакустичною характеристикою звука є гучність (сила, інтенсивність). Гучність звука залежить від амплітуди коливання: чим більша амплітуда, тим звук гучніший. Існують соціальні оцінки мовця за гучністю голосу: репетує, горланить, верещить, як різаний, шепоче і т. п. Голосно говорити, якщо того не вимагають умови, вважається поганою звичкою. Занадто гучні звуки викликають утому, роздратованість, можуть приводити до неадекватної поведінки людини.
Зміна гучності звука, як і тембру, є ознакою пересування звукового об'єкта в просторі. На цю особливість слід зважати під час моделювання мовної ситуації, в якій співрозмовники віддаляються чи наближаються. Сила звука може виконувати й комунікативну функцію.
Висота звука виконує частіше когнітивну функцію: високий голос характерний для жінок, дітей, низький — для чоловіків. За цією психофізичною ознакою сприймачі можуть давати мовцеві соціальну оцінку: гуде, пищить, дзявкає і т. д.
В основі звуків високих і низьких лежить частота: чим більша частота, тим звук вищий. Найбільш поширеним є аналіз звуків мови в анатомофізіологічному аспекті. Артикуляція звуків, тобто участь тих чи інших мовних органів у процесі звукотворення, пов'язана з формуванням навичок вимовляти звуки так, як це прийнято членами певного соціуму. Отже, анатомофізіологічна діяльність мовного апарату має соціальний аспект і лежить в основі творення орфоепічної норми.
Від артикуляції й будови мовного апарату, власне, залежать акустичні (фізичні) й психоакустичні (психофізичні) параметри звука, які свідомо можна змінювати. Якщо мовний апарат дається людині природою і зазнає змін тільки в процесі травмування, стоматологічного чи хірургічного втручання, то артикуляція, як продукт наслідування, може довільно змінюватися мовцем із метою або внормування вимови звуків, або імітації чиїхось голосів. Таким чином, соціально-психологічні характеристики вимови, пов'язані з виробленням позитивних чи негативних оцінок сприймачем, залежать великою мірою від самого мовця.
Мовний апарат людини складається з двох частин: дихального апарату й органів артикуляції. Мовне дихання, яке забезпечується легенями, діафрагмою і всім трахеобронхіальним деревом, є одним із важливих компонентів механізму мовлення.
Струмінь видихуваного повітря з дихального апарату потрапляє в гортань, потім у порожнину глотки (фаринкс), ротову й носову порожнини. В гортані повітря проходить через щілину, утворену голосовими зв'язками. Якщо голосові зв'язки напружені й наближені одна до одної, то видихуване повітря розтуляє їх і спричиняє дрижання. Це зумовлює виникнення звукових хвиль, утворення голосу чи шуму. Звукова хвиля, проходячи через ротову й носову порожнини, треться об їхні стінки та органи, що містяться в ротовій порожнині, й моделюється, тобто певним чином змінює свої параметри. Модельована звукова хвиля і є мовним звуком.
Найактивніший орган мовного апарату — язик, що має кінчик, тіло і корінь, а також передню, середню й задню частини спинки, які з анатомічного боку не розмежовуються, але в творенні мовних звуків відіграють важливу роль.
Окрім язика, до активних мовних органів належать: голосові зв'язки, задня частина глотки, м'яке піднебіння, язичок і губи. Інші мовні органи називаються пасивними. Увесь цей анатомо-фізіологічний комплекс, що забезпечує процес мовлення, та ще нейрофізіологічні механізми керування артикуляторною діяльністю становлять єдину систему, названу механізмами мовлення.
Носії національної мови мають власну, відмінну від інших артикуляційну базу, тобто систему навичок вимовляти звуки ізольовано або в комплексі. Для українськомовних людей теж властива своя артикуляційна база, яка, до речі, відрізняється від російської.
Артикуляційна база формується внаслідок доведення до автоматизму роботи мовних органів, спрямованої на вимовляння звука чи звуків. Вимовляння (артикулювання) являє собою злагоджену роботу мовних механізмів. Такі артикуляції, що легко, підсвідомо, стереотипно, у відповідності з орфоепічними нормами відтворюються мовцем, і становлять артикуляційну базу людини. Про мовця, котрий не може таким чином артикулювати звуки, говорять, що він не має артикуляційної бази.
Артикуляційні бази бувають типовими, притаманними групам людей, і нетиповими, індивідуальними. Типові артикуляційні бази поділяються на нормовані, властиві людям, котрі розмовляють літературною мовою, і ненормовані, що пов'язані з поняттями діалекту, говірки.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
