Лінгвістичні основи навчання української мови - Методика мови - Методика - Каталог статей

Лінгвістичні основи навчання української мови

Основою шкільного курсу української мови є мовознавча наука — розгалужена система знань про мову, її структуру, основні одиниці і способи поєднання цих одиниць у тексті. Суттєвими для навчання української мови є такі її ознаки; мова — знакова система; у мовному знаці поєднуються ідеальна і матеріальна сторони; мова — явище поліфункціональне і найголовніша її функція — спілкування; мова функціонує у формі усного і писемного мовлення; мова — явище нормативне; значення мовних одиниць (слів) сприймається в тексті. Еталоном володіння мовою є вміння будувати діалог і монолог та користуватися ними за різних життєвих обставин.
З матеріального боку в мові, що "живе" в мовленні, є звуки, які утворюють слова, речення, текст. За звуковими комплексами стоїть величезний світ значень лексичних, граматичних, стилістичних. Саме в них відображені духовні надбання народу, його знання про світ, його структуру, взаємини між людьми в суспільстві тощо. Тут принагідно згадати слова В. фон Гумбольдта: "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова". Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення. Це процес використання мови з метою спілкування. Мовлення — це мова "в роботі". Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.
Обслуговуючи суспільство, мова виконує ряд функцій, життєво необхідних для цього суспільства, окремих груп людей і кожної людини. Це функції спілкуваня, мислення, нагромадження і збереження знань та ін.
Для методики навчання рідної мови важливе урахування всіх її функцій. Однак починати слід з основних — мислетворчої, комунікативної, акумулятивної (нагромадження і збереження), пізнавальної, а через них — розкриття інформативної, номінативної, експресивної та інших функцій.
Більшість з них реалізуються в мовленні у процесі спілкування, що відтворено на схемі:

Функції мови та мовлення

Щоб учні засвоїли мову як знакову систему, вони повинні навчитися співвідносити звукові одиниці мови (звуки) із смисловими одиницями — морфемою, словом, словосполученням, реченням, що в свою чергу співвідносяться з реальністю (конкретними предметами, явищами тощо). Розуміння учнями суті мовних значень вимагає від них активної інтелектуальної роботи, певних розумових зусиль. Для методики навчання рідної мови важливим є розрізнення лінгвістичних понять "мова — мовлення".
Діти вивчають мову, тобто засвоюють відомості з фонетики, лексики, граматики, стилістики. Ці відомості складаються з лінгвістичних понять і правил. Отже, вивчення мови — це засвоєння основ лінгвістики — тієї сукупності мовних знань, що забезпечують формування мовленнєвих умінь і навичок, необхідних кожній людині упродовж усього життя, це мовна компетенція.
У процесі вивчення мови учні набувають знань про саму мову, її граматичну груктуру і словниковий склад, історію і закони її розвитку; складають уявлення про роль мови в ментальності українського народу, в його суспільному житті, у розвитку інтелекту людини тощо. Реалізація мови в мовленні здійснюється в процесі мовленнєвої діяльності як сукупності "психофізичних дій організму людини, які спрямовуються на сприймання і розуміння мовлення або породження його в усній й писемній формі",¹ тобто мовленнєва компетенція.
Мовленнєва діяльність ґрунтується на психічній діяльності людини і залежить від її інтелектуального та емоційного розвитку. Мовленнєва діяльність залежить і від мовних знань. Опанування мовленнєвою діяльністю здійснюється в процесі навчання мови на комунікативній (мовленнєвій) основі, що включає слухання, говоріння, читання і письмо. Наслідком мовленнєвої діяльності є текст (висловлювання). Як уважають С.Єрмоленко і Л.Мацько, мовленнєва діяльність має бути покладена в основу вивчення мови.²
Спираючись на знання мови, школярі розвивають навички вживання мови для мислення і спілкування. Цей процес тісно пов'язаний із засвоєнням норм літературної мови. Сучасна методика велику увагу приділяє формуванню навичок усного і писемного мовлення, що ґрунтується на засвоєнні літературної норми. Під мовною нормою слід розуміти "історично сформований, системно зумовлений, соціально стимульований засіб спілкування, що володіє відтворюваністю і здатністю функціонування".³
Літературна мова — це надбання українського народу, результат його історичного розвитку. Літературне мовлення як провідна форма її існування є таким засобом спілкування, що кодифікується як норми зразкового мовлення. Вони фіксуються у словниках, навчальних посібниках з української мови, прищеплюються школою, театром, радіо і телебаченням та іншими культурними інституціями.
Система цих норм засвоюється в процесі навчання, розповсюджується з допомогою навчальних посібників, словників, довідників і засобів масової комунікації. Щоб задовольнити різноманітні комунікативні потреби сучасного суспільства, мовлення (в усній і писемній формах) повинне бути оптимально досконалим, з нормативним словником, загальновживаними граматичними формами і структурами, усталеною вимовою, наголосом і правописом. У зв'язку з цим виникає потреба нормування мови і мовлення, необхідних у літературній мові. Учні повинні усвідомити, що мовна норма — "закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль".⁴ Мовні норми функціонують і відтворюються завдяки мовленню. Унормованість — необхідна ознака літературної мови.
Дотримання літературної норми — один з важливих критеріїв мовленнєвої культури. Нормою визначається ступінь правильності, точності, зрозумілості, ясності, логічності, виразності, доцільності мовлення. Ознаками норми літературної мови вважається загальновживаність, сталість, поширеність, обов'язковість мовної системи. Поняття "літературна норма" позначає систему орфографічних, правописних, лексичних (слововживання), словотвірних, граматичних і стилістичних норм. Для літературної мови, що реалізується в літературному мовленні, властиві усна й писемна форми існування. Розмежування цих форм літературного мовлення, ознайомлення з їхніми особливостями необхідне для науково правильної методики навчання рідної мови.
Усне і писемне мовлення — це форми реалізації мови як засобу спілкування, втілення під час комунікативної діяльності її системи в різні види мовної матерії (мовленнєві твори, тексти, котрі можуть сприйматися на слух або органами зору).⁵
Усне і писемне мовлення співвідносяться між собою на рівні таких лінгвістичних понять і термінів, як: ''усне мовлення - писемне мовлення", "усний текст (висловлювання) - писемний текст (висловлювання)". Для них характерні ряд спільних ознак: змістовність, ясність, точність, логічна послідовність, переконливість, літературна нормативність, правильність, милозвучність та ін. Однак колена з цих форм мовлення має свої особливості.
Усне мовлення — це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, є процесом говоріння. Мовленнєвий акт — наслідок комунікативної діяльності одного чи кількох мовців (адресантів мовлення), зверненої до співрозмовників, слухачів (адресатів мовлення), що покликаний реалізувати комунікативні потреби суспільної практики. За походженням усне мовлення — це первинна форма існування мови. Воно, як правило, спонтанне, непідготовлене і сприймається зразу, безпосередньо органами слуху. Усне мовлення існує як процес говоріння з властивими йому інтонаційними та ритмомелодійними засобами. Оскільки усне мовлення орієнтоване на безпосереднє сприймання, в ньому відображено зміст того, що хоче висловити мовець. Саме говоріння як процес реалізації мови багатогранне: воно охоплює усне розмовне мовлення носіїв літературної мови і різні вияви розмовно-побутового мовлення місцевих жителів, соціальних і виробничих колективів. У наш час усне літературне мовлення розширило свої межі. З'явилися можливості одержувати різноманітну інформацію за допомогою радіо і телебачення. Усне мовлення, багате й поліфункціональне, є засобом набуття знань, формою спілкування людей у всіх сферах їх діяльності.
Писемне мовлення зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків, їло позначають звукові одиниці мови. Писемне мовлення сприймається як вторинна форма існування мови. Воно орієнтоване на зорове багаторазове сприймання, тому написане можна осмислювати, розуміти, перечитувати по декілька разів.
Писемне мовлення заздалегідь продумується, обробляється, тому воно синтаксично більш упорядковане, багатше лексичне і граматично, точніше й послідовніше в оформленні й передачі думок і почуттів. Писемне мовлення здебільшого монологічне. Воно не залежить від адресата, оскільки найчастіше цей адресат узагальнений, неконкретний. Писемне мовлення характеризується ще й тим, що в самій формі мовленнєвої діяльності знаходять певне відображання умови й мета спілкування, і це відбивається на виборі виражальних засобів, за допомогою яких створюється той чи інший тип літературного мовлення.
У писемному мовленні потрібні навички поглибленої роботи над словом, уміння аналізувати написане, працювати над удосконаленням думки та форми її вираження.
Усне і писемне мовлення як дві форми реалізації мови, форми її існування включають й елементи якісної характеристики на різних рівнях — граматичному, лексико-семантичному, емоційно-експресивному, стилістичному тощо. Відмінні особливості цих форм мовлення неодноразово відмічалися дослідниками. Так, Н.Шведова писала: "Писемне мовлення — це завжди так чи інакше оброблена і обдумана фіксація мови з метою наступного відтворення написаного. Розмовне мовлення — це сама вимовлювана, звучаща мова, безпосередньо звернена до слухача або слухачів, яка не піддається попередній обробці й не розрахована на фіксацію."⁶ Ці особливості відображено в таблиці:

Учні повинні засвоїти, що усне й писемне мовлення має широке застосування в різних сферах суспільного і повсякденного життя. Форми їх існування можна показати такою таблицею:

Ці форми мовлення опрацьовуються на спеціальних уроках зв'язного мовлення.
Не слід змішувати поняття "усне мовлення" і "писемне мовлення" з поняттям "розмовне мовлення" і "книжне мовлення". Останні є відображенням якісної сторони літературного мовлення і співвідносяться з мовними стилями. Розмовне мовлення є реалізацією розмовного стилю, а книжне реалізує кодифіковане літературне мовлення і співвідноситься з книжними стилями — науковим, художнім, публіцистичним, офіційно-діловим. Якщо розмовне мовлення здійснюється переважно в усній формі, то для книжного мовлення характерна здебільшого писемна форма. А деякі жанри книжних стилів функціонують виключно в писемній формі, наприклад: дипломатична пошта, комюніке, наукові статті, тези, анотація, заява, акт та ін. Однак деякі з них можуть бути виражені і в усній формі: доповідь, лекція, виступи на мітингу, на конференції, радіо, телебаченні, відповідь на уроці, на екзамені тощо.
Таким чином, розмежовуючи ці поняття, з'ясовуємо учням, що терміни "розмовне мовлення" — "книжне мовлення", "усне мовлення" — "писемне мовлення" — форми існування мовлення (мови) і змішування їх недопустиме.
Літературне мовлення як одна з основних форм існування української мови використовується в усному і писемному спілкуванні. Щоб домогтися якісного засвоєння рідної мови учнями, необхідно поглибити їхні знання про мову та форми реалізації в мовленні. Це забезпечить розуміння суті мови, ролі її в суспільстві, етане важливою умовою формування мовної особистості.

¹Олійник І.С., Іваненко В.К., Рожило Л.П., Скорик О.С. Методика викладання української мови в середній школі. - К.: Вища школа, 1989. - С. 38.
²Див.: Єрмоленко С., Мацько Л. Навчально-виховна концепція вивчення української (державної) мови. - С. 28.
³Кожин А.Н., Крылова О.Л., Одинцов В.В. Функциональнне типы русской речи. - М.: Высшая школа, 1982. - С. 29-30.
⁴ Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. - К.: Вища школа, 1985. - С. 156.
⁵Див.: Пентилюк М. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994. - С. 10 -11.
⁶ Шведова Н.Ю. Очерки по развитию русской разговорной речи. - М., 1960. - С. 3.

Методика навчання української мови в чередніх освітніх закладах / Колектив авторів за редакцією М.І.Пентилюк: М.І.Пентилюк, С.О.Караман, О.В.Караман, О.М.Горошкіна, З.П.Бакум, М.М.Барахтян, І.В.Гайдаєнко, А.Г.Галетова, Т.В.Коршун, А.В.Нікітіна, Т.Г.Окуневич, О.М.Решетилова. - К.: Ленвіт, 2004. - 400 с.