Візантійський вплив. Таким сильним виявився, вплив візантійського християнства на давніх українських поган, що поганські релігійні вірування або щезли, або перейшли в поетичний матеріал. Зокрема, в перших віках після прийняття християнства візантійський вплив на. Україну був дуже сильний. Візантія передала нам не тільки характер своєї літератури, але й взагалі свого духовного життя, будови церков, їх малюнків, фресок і т.д. Звідти прийшли до нас і деякі риси суспільного життя, зразки законів тощо. Словом — візантійський вплив залишає своє тавро на всіх складниках давнього українського національного життя. Та підпадаючи під візантійський вплив, український організм не втягав його в себе в цілості, а вибирав з нього те, що йому було рідніше, ближче, та присвоюючи собі чуже, вкладав присвоєне у власне тіло й оживляв його власною кров'ю.
Південнослов'янський вплив. Не лиш безпосередньо, але й посередньо через південну Слов'янщину приходив на Україну візантійський вплив. Коли греки захопили Болгарію, живі зносини України з південною Слов'янщиною зразу ослабли, пізніше сливе зовсім перервалися. Дві споріднені літератури, українська й болгарська, почали жити незалежно одна від другої. Через те в українців і взагалі на східнослов'янськім грунті назбиралося багато літературних творів, невідомих південним слов'янам. З другого боку завдяки щасливим політичним обставинам наприкінці XIII й протягом XIV ст. оживилася південнослов'янська література. Давні переклади візантійського письменства з грецької мови переглядалися й вдосконалювалися при порівнянні їх з грецькими оригіналами, з'явився ряд нових перекладів різних творів візантійської літератури, крім того й невеличке число оригінальних писань. Близько середини XIV ст. почалися живі зносини України й решти східнослов'янського світу з Царгородом й Афоном. Тут один з перших українських монахів ієромонах Атанасій, "русин", купував і списував для України книжки в 1430 — 1432 рр. З другого боку на Україні з'явилися південнослов'янські емігранти. Болгарин митрополит Кипріян славився як автор: любив книжки, перекладав їх з грецької мови й переписував. Його братанич Григорій Цамблак жив перед приїздом на Україну на Афоні, в Сербії та в Молдавії, був великим аматором книжної справи й залишив по собі пам'ять в ряді літературних творів. Наслідком таких живих зносин з південною Слов'янщиною підпало тодішнє українське та взагалі східнослов'янське письменство під дуже сильний вплив південнослов'янського письменства, менше виправлені богослужебні книги замінилися на більше виправлені, принесені з південної Слов'янщини, наступило взагалі обновлення письменницького життя.
Інші впливи. Візантійський вплив на українців перехрещувався з впливами на них тих народів, останки котрих українці застали на місцях свого поселення або з котрими стикалися на рубежах своєї Батьківщини. В українському житгі, в українській мові й усній словесності лишили свої сліди іранці, скіфи, тюрксько-татарські та степові азійські племена, скандінавці, німці, литовці, а пізніше й поляки, чехи, мадяри й румуни. Історія України це непереривний ланцюг боїв і боротьби. А в боротьбі взаємні впливи неминучі. Вплив одного народу на інший є тим більший, чим вищий ступінь його культури. На довгім шляху свого національного життя український народ зустрічав мандрівні казки, фабули й мотиви, ідеї та мрії, присвоював собі їх і зливав з своєю власністю, деколи так тісно, що й не пізнати позичок, перейнятих безпосередньо від якогось народу.
Західноєвропейські впливи. Дуже важні, головно в пізніших наслідках, були західноєвропейські впливи на Україну. Панування татар над українським народом спричинило упадок Києва й перенесення політичного життя в новий регіон — Галицьку землю. Здавалося, що Галич об'єднає всі українські землі. На жаль, слава Галича була недовга. Його місце перейняла Литва, що в середині XIV ст, заволоділа Волинню і від 1340 р. боролася й воювала з Польщею за панування над Галицькою землею. Вже географічне становище України вимагало її зносин з Заходом, бо ж вона має своїми сусідами й мадярів, і словаків, і поляків. Ці зносини пожвавилися, коли західні українські землі підпали під польське й литовське панування й коли останнє поширилося також на інші українські землі. Від західних впливів залежав і приплив течії живої мови до писемної. В Литві з'явилися сейми й магдебурзьке право, все це сприяло залученню до державного життя найвищих і середніх шарів міських жителів. Головний засіб проводження суспільних інтересів — це мова. Обставини громадського життя заставляли звернути на неї пильну увагу. Для цього не надавалася церковнослов'янська мова богослужебних книг, як і давніше була вона непридатною і для державних актів та грамот. Вихід був у народній мові. А що в центрах і близько центрів політичного життя Литовської держави жили білоруси, білоруські говори стали основою державної писемної мови. Чого не вистачало в білоруській мові для вислову нових понять, те треба було брати з чужих мов. Так постала та "руська" мова, котра була мовою литовської дипломатії пануючого двору, котрою видавали вироки в суді й урядували власті; король, урядник і суддя відповідали нею, вона запанувала в літературі. Проби пропаганди римського християнства на Україні. В'язали Україну з Заходом також спроби пропаганди римського християнства на Україні. Ще Ольга посилала послів на двір німецького цісаря Оттона по місіонерів і відтоді почались нетривкі зносини з Заходом і з Римом. Про зносини Києва з Римом наприкінці XIе ст. свідчить запровадження на Україні свята перенесення мощів св. Миколая до Бару. Цього свята не знала візантійська церква. Українське оповідання про перенесення згаданих мощів, пера невідомого автора, написане дуже близьким сучасником тієї події з 1087 р. Автор мав під руками одне з латинських оповідань про перенесення мощів св. Миколая й користувався чиїмись усними оповіданнями, що доповняли літературне латинське оповідання. Літературне латинське оповідання й усні вістки приніс або якийсь італійський купець або київський посол, що ходив тоді до Італії. На Україні будувалися оселі західних купців: німців, поляків і мадярів, а слідом за ними — й латинські костели. Купецькі виправи виряджалися поперед усього до Києва, що своїм багатством і величністю перевищував багато найве-личніших міст Європи. Київ був головним торговельним ринком, де легко можна було забезпечитися продуктами візантійського промислу та плодами й продуктами далекого Сходу. Польща була відома тоді на Заході головно тому, що через неї йшов торговельний шлях на Україну. Монах Теодосій нарікав у середині XII ст., що вся українська земля наповнилася латинською вірою. Усе ж до тої хвилі, коли західні українські землі й опісля інші попали в польську неволю, зносини з Римом не мали реального впливу на Україну. Навіть коронація Романового сина Данила на короля в Дорогичині 1253 р., довершена двома делегованими папою Інокентієм IV єпископами, вероненським і камінським, не змінила нічого у відносинах української церкви до римського християнства, як і всі надії Данила заручитися таким чином допомогою проти татарів принесли йому повне розчарування.
Полемічні писання. В тісний зв'язок з візантійським впливом, з одного боку, та пробами пропаганди римського християнства на Україні — з другого треба поставити полемічні писання проти латинян, як у нас звичайно називалися тоді західноєвропейські народи. Такі писання в даній добі у нас були виключно грецького походження. На народні маси вони не мали ніякого впливу. Ті давні писання треба відрізняти від полемічного письменства, що розвинулося на Україні в XVI і XVII ст. і виявило свій вплив на народні українські маси. Уже перший митрополит на Україні Лев, грек з походження, залишив по собі одне грецьке писання проти латинян. Від двох митрополитів греків з X ст. маємо два полемічні писання, від Юрія "Стязанье съ латиною", від Івана II посланіє до папи чи антипапи Климента III. Інший митрополит початку XII ст. грек Никифор дав відповідь на письмо Володимира Мономаха, як латиняни відпали від соборної правовірної церкви, й написав письмо до волинського князя Ярослава Святополковича, бо ж "він сусідував із ляцькою землею, й ті, котрі в ній жили, прийняли латинську науку та відступили від апостольської церкви". Грекові, монахові Теодосієві, що жив у Києві в середині XII ст., належить, без сумніву, переклад з грецької мови на церковнослов'янську, посланія папи Льва І або Великого до царгородського патріарха Флавіана про єресь Євтихія і дуже правдоподібно "Слово о вѣрѣ крестьянской и латыньской". Останнє рукописна традиція приписала Теодосієві Печерському, буцімто воно написане у відповідь на запит Ізяслава Ярославовича. Одно з письменських грецьких оповідань про латинян, зокрема про Петра Гугнивого, увійшло з Палеї в наш найдавніший літопис. З інших полемічних писань, з яких поволі почали складатися окремі збірники, цікаве "Преніе Панагіота съ Азимитомъ", сатира на візантійського цісаря Михайла Палеолога й на латинян, яка лишила пізніше сліди в однім з посланій знаменитого Івана Вишенського. На полемічних писаннях даної доби української літератури можемо прослідкувати візантійський вплив на неї. Крім полемічних писань проти латинян, були також полемічні писання проти жидів. Але між одними та другими писаннями є велика різниця. Полемічні писання проти латинян відзначаються тоном непримиренності, тим часом проти жидів вони мають добродушний, упоминаючий характер. Ця різниця походить від різного тону чужих джерел, від яких пішли одні й другі писання. Візантійське полемічне письменство викликане непримиренним ставленням до римського християнства у Візантії, тим паче, що грецьке духовенство мало інтерес в тім, щоб латиняни не навернули ісповідників візантійського християнства на західне. Звідси і різкість тону, що потім став літературною формою, перейнятою на Україні й підсичуваною вірою в правдивість звинувачень греків проти латинян. З жидами візантійці не мали потреби полемізувати в такім гострім тоні; тому й не було такого різкого характеру в полемічних протижидівських писаннях у Візантії й відповідно такого різкого тону в полемічних писаннях проти жидів не могла перейняти й Україна.
Возняк М.Історія української літератури. У 2 книгах: Навч.вид. — Вид. 2-ге, перероб. Кн.1. — Львів: Світ, 1992. - 696 с.
