Західне, або римське, християнство. В часах, коли християнство прийшло на Україну, воно не було вже одноцільне, але під впливом різних культурно-історичних обставин розпалося на два типи: східне, або грецьке, й західне, або римське. Причини цього розділу треба шукати в розпаді спільної європейської культури ще в давніх часах на дві частини: західну, з її осередком Римом і східну, з її центром спочатку Атенами, пізніше Царгородом. Адрійське море розмежовувало обидві частини.
В основу західного християнства лягла римська культура з латинською мовою. На його чолі стояв папа, що уважав себе одиноким справжнім головою усього християнства. Західне християнство поширилося на всі ті держави, котрі постали на руїнах колишньої Римської держави. Вироблена за римських часів єдність політичної влади перейшла на духовну владу під проводом папи в Римі. А що окремі держави, які постали з руїн Римської імперії, були перейняті спільними римськими традиціями, легко прийшлося Римові як осередкові західного християнства довести до релігійної єдності цих держав. Ця релігійна єдність заступила тепер давніше державно-політичне об'єднання.
Одначе в міру того, як римська церква поширювалася в західноєвропейських державах, до головної основи західного християнства — римської культури прилучався світогляд тих романських і германських народів, серед котрих поширилося західне християнство.
Східне, або грецьке, християнство. Наслідком такого процесу західне християнство ставало щораз складнішим і щораз більше віддалялося від східного, або грецького, християнства. В основу цього останнього увійшла східна, грецька культура з грецькою мовою, з великими багатствами давньої грецької та східної культури. Східне християнство не признавало проводу папи над усім християнством, навпаки, було тої гадки, що лише воно найчистіше зберегло всесвітні засади первісного християнства.
Стосунки між церквою і державою тут склалися інакше. Протягом віків церковна влада підкорялася поволі державній. Врешті, залежність духовних властей від світських стала такою великою, що із зміною цісарів Візантії змінялися її патріархи, а патріарх, вигідний одному імператорові, не міг залишитися на своєму місці за його наслідника. Таким чином у Візантії витворився тісний союз між державною і церковною владою. В цім союзі світська влада мала перевагу над церковною. Та, з другого боку, й церковна влада мала з цього користь. Спираючись на владу цісаря і на тісні зв'язки з окремими східними християнськими церквами, візантійський патріарх уважав себе вищим від папи й єдиним справжнім представником всесвітньої християнської церкви.
Словом, під впливом різних обставин і умов склався зовсім інший характер східного християнства, ніж західного. Цей характер став тим відмінніший, що грецька основа візантійського християнства поглинула світогляд Сходу й тих народів, серед котрих поширилося візантійське християнство.
Візантійська культура. Україна прийняла східний тип християнства й тим пристала до візантійської культури та заявила свою приналежність до східного світу. Яка ж була це культура, котру могло дати Україні візантійське християнство? В X ст., коли Україна прийняла християнство, Візантія щойно пережила свою блискучу добу. Під культурним оглядом стояла вона високо, навіть мала перевагу над Західною Європою. Візантійська християнська культура й література продовжувала та перетравлювала дуже багаті засоби давньої греко-римської культури й літератури, перших часів християнства та старовинної культури азійського Сходу. Находячись в осередку середньовічної культури між Європою, Азією й Африкою, Візантія стала посередницею між Азією й Європою. Тому, вивозячи свої вироби на північ шляхом "із варяг у греки", Візантія не тільки знайомила Україну з власною культурою і літературою, але й передавала, східні мотиви українському письменству й українській усній словесності. Одну несимпатичну рису, хоч і спільну західному християнству, мала візантійська християнська література: вона рішуче відкидала не тільки всяку іншу нехристиянську літературу без огляду на її зміст, але навіть християнську західну, хоч була вже дещо ласкавіша до неї. В найкращім разі перетравлювала чужу літературу як матеріал для своїх цілей.
Ця риса нетолеранції супроти якогось іншого письменства у візантійській літературі пояснює нам, чому так слабо відбилася поганська українська усна творчість в нашім найдавнішім письменстві. Не признаючи чужого національного світогляду, східне християнство накидадо всїм народам, наверненим на нього, візантійський світогляд. Була це переробка єврейсько-християнського світогляду, сполучена з пробою примирення його з деякими вислідами давньої грецької науково-філософічної думки.
Історія української літератури. У 2 книгах: Навч.вид. — Вид. 2-ге, перероб. Кн.1. — Львів: Світ, 1992. - 696 с.
