Меню сайту
Категорії розділу
Історія української літератури [27]
Статистика

Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0



Форма входу
Головна » Статті » Історія » Історія української літератури

Справа української літературної мови
Справа української літературної мови

Що таке літературна мова? Від живої мови треба відрізнити поняття літературної мови. Перші основи літературної мови дає поява писемності серед даних обставин у межах якогось говору. Коли жива мова в своїм дальшім розвитку дробиться, розпадається на говори, літературна мова зберігає єдність. А коли й бачимо в літературній мові місцевий колорит, це залежить від впливу місцевих говорів живої мови на літературну. Перевага впливу якогось говору, головно наслідком появи в його межах геніального письменника, або впливу якогось культурного осередку на літературну мову може змінити її характер, спрямувати її на новий шлях розвитку. Одначе такий вплив відбувається поволі й викликає повільні зміни в літературній мові. З другого боку запримічуємо й таку появу. Освічена частина культурного осередку присвоює собі знання літературної мови й передає її довколішнім говорам.

Церковно-слов'янська мова як літературна. Живій українській мові не судилося відразу стати органом української літератури. З прийняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжну мову, старо-болгарську мову церковних книг. На цій мові разом з богослужебними книгами прийшли на Україну також книжки напівсвітського або зовсім світського змісту: апокрифи, хроніки й повісті. Тому й легко було церковнослов'янській мові стати на Україні, так само пізніше в Московщині й Білорусії, мовою освічених міських шарів. Одначе в устах українського духовенства ця мова набрала окремого, українського забарвлення. З другого боку мова церкви й духовенства впливала також на маси українського народу, які під впливом церкви й монастиря звикали до слів і висловів церковно-слов'янської мови та свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементи церковно-слов'янської фонетики, морфології, синтаксису й лексики.

Спільна книжна мова для українців і білорусів
. Коли в середині XII ст. Київ як культурний осередок підупав, його культура перенеслася в нові осередки, передовсім на захід — до Володимира на Волині й до Галича, Луцька, Пінська й Турова, рівночасно до майбутніх білоруських центрів Смоленська й Полоцька, а крім того й на північ — у Московщину. В усіх тих осередках продовжувалося духовне життя, витворене в Києві, але найближчими й найвластивішими продовжувачами київських традицій були Галич і Володимир. За Ростиславичів, Володаря й Данила, сотворено в Галицькій землі сильну політичну організацію, основу другої з ряду Української держави — Галицько-Волинської. Її підкорила нова сила, що витворилася в горішнім Подніпров'ю, — Литовська держава.

Загальна канцелярійна мова Великого князівства Литовського спиралася на давню актову мову білоруських земель і мала виключно білоруське забарвлення. Забарвленню цієї актової мови підпала й актова мова українських земель, що належали до Литовської держави. Коли ж канцелярійна мова Литви здобула собі сильне право горожанства в українських землях, вона занечистила своїми полонізмами й білорусизмами також українську літературну книжну мову не тільки в українських землях Литовської держави, але також в Польщі. Найважніщою білоруською прикметою цієї мови було уживання е замість
ѣ (дѣло = білор. дело, укр. діло). Згодом витворилася наслідком близькості української й білоруської мов, в тих часах далеко більшої ніж сьогодні, "річ руськая", "мова руськая" з звуками, спільними білоруським і північно-українським говорам, з вимиванням яскравих окремішностсй української і білоруської мов. Така книжна мова могла бути легко зрозуміла і українцям і білорусам.

Слов'яно-українська мова. Зложена з різних і складних діалектичних елементів, ця мова виказувала хитання або в бік білоруських або в бік українських говорів. На українській землі або під пером українця — автора до цієї мови вдиралися окремішності української фонетики, не властиві білоруській мові. Так на Україні почала вироблятися чисто українська книжна мова, яку бачимо вже в Пересопницькім Євангелії.

Дальший розвиток книжної української мови відбувався свідомо під впливом граматичної школи. В основу цієї мови увійшла церковно-слов'янська мова, ускладнена пізнішими впливами південних слов'янських мов у так званій середньо-болгарській редакції. Одначе беручи цю основу, український книжник не зрікався і форм живої української мови, зокрема коли вони були подібні до книжної мови, а деколи й зовсім відмінних. Крім змішання церковнослов'янських і українських елементів ця мова прийняла ще й чужі їй риси польської мови, підпадаючи разом з нею під вплив латинської складні. Така штучна мішанина була мовою українського письменства XVII й XVIII ст.

Книжна мова й народ. Доки була на Україні для письменства окрема книжна мова, доти українська мова жила тільки в устах українських народних мас і тих напівосвічених шарів, котрих невелика освіта не встигла віддалити від українського народу. Становище народної мови супроти книжної дуже влучно підхопив Панько Куліш:

„Письменні люди прийшли з землі чужої і принесли інший язик укупі з божим словом, і привели темний люд до нової віри примусом княжим... Ховавсь од їх темний люд із своїми богами, уганяли за ним княжі посланці по нетрах і пущах, руйнуючи стару віру і нахиляючи силоміць до нової; а все ж усіх навернути була не подоба, бо не щирим серцем молились недавні кумирники християнському богові і потай од попів і княжої дружини справляли празники своїм купалам, посвистачам, волосам, перунам і іншим слов'янським предковічним богам. Отож природна мова тинялась по лісових застумах укупі з давніми піснями і звичаями, жила з чабанами, з пахарями, з рибалками й пасічниками, а ново кована, нібито вища мова княжила в високих будинках і судила суд по городах і селах, і писала книжки і судні грамоти по монастирях...

І жив простий люд по своїх нивах, по гаях і по оселях, не багато вважаючи, що починається нова вже держава на Вкраїні, не варязька, а литовська... У городах і по монастирях учила, радила, судила й писала новокована, нібито краща мова, а по селах і хуторах співала й розмовляла річ стародавня, правдиво рідна.

Прилучилась Литва до Польщі, прилучилась і Україна з нею. Позаводила в себе Польща академії, — завелась академія і на Вкраїні, в Києві. Поляки ж вибились помалу з-під мови латинської і почали вчитись у школах, судити й писати по-польськи, а русини, вважаючи писемну свою мову за якусь поважнішу од простої і всякому розумну, занедбали в київських і всяких інших школах співучу мову народну. Учились діти по школах Письма Святого, учились церковних гласів, учились і граматики і риторики і філософії на всіх язиках, тільки байдуже було учителям про ті речі, котрі в простих хатах миряни один до одного промовляють, байдуже було про народні співи, котрими простий чоловік бесіду або себе самого звеселяє й розважає. Бо вчили в тих школах ченці та духовні люди, котрі просту мову вважали недостойною про божественне діло глаголити, об високих науках правити, а піснословіє народне, яко суєту мирську, зневажали.

Тим часом наше просте, правдиво рідне слово не замовкало, бо скільки ні випускали школи в мир людей учених, були тії учені, що капля в морі, і як там між собою не базікали по-письменськи, а не змогли всього великого миру українського до свого смаку словесного навернути. Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили, як були ще зовсім темними, як не знали ще ніякого бога, опріч сонця, місяця, вогню, води і тим подібних божих див. Те слово розлилось по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любії гаї і луги зелені, іще тоді, як не знали люди, що то за письменство і чи є де воно на світі. Прийшло до нас письменство з чужого краю з чужою мовою, оповістило мирові, що не гаразд бездушного кумира за бога вважати і од його щасливої долі бажати. Поняв їм віри темний люд... Тілько не поняв віри наставникам, которі вмовляли його, що не рідною простою, а якоюсь ніби поважнішою мовою треба в тузі і в радості серцем до серця озиватись, або свій розум перед людьми виявляти. Не вмовили його й академіки київські, а не то прості дяки по школах. Скільки не обернулось простих мирян у письменників через ту чужеземну науку, — все те никло в народі, як у морі капля. Писались новокованою мовою книжки по школах, писалось право й папери по судах, промовляли тою мовою вельможні пани на своїх радах; простий мир кланявсь усім їм, яко розумним своїм главам, а в серці, сам того не знаючи, був од усіх їх розумніший: тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні, і од найдавніших давен додержав у пам'яті деякі пісні нерушимо аж до нашого часу...

Отож за князів варягів було дві мови на Вкраїні: одна церковна, судова, панська; друга сільська, хуторська, щира народна. Настало панування литовське, — те ж виявилось на Вкраїні, бо визнавши варяги чужих наставників з чужим письменством, помогли їм викувати якийсь середній язик між болгарським і українським народним, і те письменство, уложивши стародавнє руське право на записах, перейшло до беззаконної Литви, наче який клад. Настало панування польське, — і все дві мови було на Вкраїні, бо писане право ще більш утяглось у ту химерну, суху, ненародну мову, а схоластика по школах розуміла речі тілько головою, а серцем їх не розуміла. Повалили козаки Польщу, та не змогли повалити мертвої польської схоластики на Вкраїні, і самі свої універсали академічним складом, для більшої ніби поваги, писали. А проте пісня, не бувши в школі, правдивою поезією по хуторах і селах розлягалась; а проте дума, вирвавшись із-під письменства, у козацьких таборах до найвищої Гомеричної красоти підіймалась".

Перемога народної мови над книжною. І народна пісня вкінці витиснула штучну книжну мову з її почесного становища, загорнувши його для себе. Рівночасно з першим відродженням української нації наприкінці XVI ст. жива українська мова щораз ширшою течією вдиралася в літературні твори. Діялося це або під впливом західноєвропейських течій, як було це з інтермедіями, доданими до драми Якуба Гаватовича з 1619 р., або під впливом народних пісень. На останнє вказують опубліковані в кількох польських брошурах пісні про козака й Кулину.

Коли Київ став осередком письменства й освіти, ученість стояла звичайно у відворотній пропорції до течії живої мови у вихованців Києво-Могилянської Академії. Одначе у вірші-орації і вірші на громадські теми, пісні, інтермедії, діалоги продерлася така сильна течія живої української мови, що Котляревський, котрий розмежовує нову українську літературу в живій народній мові від давньої літератури в книжній мові, мав ряд своїх попередників у XVIII ст.: Митрофана Довгалевського, Юрія Кониського, Танського, Івана Некрашевнча, Лобисевича. „Енеїду" Котляревського з 1798 р. також друком випередила пісня, що вийшла в Петербурзі 1792 р., а саме „Пісня чорноморського військового отамана Антона Головатого", яка починається: „Ей, годі нам журитися".

Котляревський довершив звороту у виборі діалекту на літературну мову. Бо коли до нього звичайно виступали в літературній мові північно-західні українські говори, з "Енеїдою" Котляревського завоювали собі право на літературну мову південно-східні українські говори, з полтавським на першім місці.

Історія української літератури. У 2 книгах: Навч.вид. — Вид. 2-ге, перероб. Кн.1. — Львів: Світ, 1992. - 696 с.








Категорія: Історія української літератури | Додав: ychitel (23.10.2012)
Переглядів: 1631 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту
Вічне життя
Допомога учням, студентам, учителям...
Для уроків мови і літератури
Методична допомога
Украшения - мой каприз
Copyright MyCorp © 2020 Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz