Діалект, або наріччя, — великий підрозділ мови, що об'єднує групу говірок, пов'язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам. Українська загальнонародна мова має три такі наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей. Фонетичними особливостями цих говірок є дифтонги (двозвуки) уо, уе, уи, уі на місці і в нових закритих складах у літературній мові: вуол, вуел, вуил, вуіл (літ. віл), двозвук іе на місці колишнього ѣ, якому в літературній мові відповідає і: ліес, сіено — ліс, сіно; тверда (проти м'якої в літературній мові) вимова звуків р та ц: бура, рад, трох, хлопец (літ. буря, ряд, трьох, хлопець). Як і в літературній мові, в говірках цього наріччя дзвінкі приголосні в кінці слова та складу не оглушуються: бабка, лад, хліеб. З морфологічних ознак слід відзначити закінчення -у в давальному відмінку однини іменників другої відміни (батьку, брату), збереження давнього закінчення -є в іменників середнього роду (насінне, зіллє), нестягнену форму прикметників {зеленая, високиє). Лексичні та семантичні діалектизми північного наріччя: кабиця — «літня піч у дворі або в садку», пуд — «страх», товар — «худоба» тощо.
Південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини Миколаївської областей. Говірки цього наріччя мають низку специфічних рис порівняно з літературною мовою. У фонетиці — це вимова ненаголошеного о як у (курова, чулувік); тверда вимова р (бурак, зор'я, пор'ядок); метатеза в словах на зразок кирвавий, кирниця (літ. кривавий, криниця); неподовжений приголосний в іменників середнього роду (житє, весілє); оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу (шипка, перелас); у деяких говірках шиплячий призвук у вимові м'яких свистячих звуків (сшміх, цчвіт). Дуже багато відмінностей у наголошуванні слів: пíду, підéмо, дровá, пúтання, тáблиця, бýла, нéсла й ін. (літ. підý, пíдемо, дрóва, питáння, таблúця, булá, неслá). У морфології — закінчення -ов в орудному відмінку однини іменників першої відміни (водов, горов); -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду другої відміни (батькови, сватови); перехід м'якої групи прикметників до твердої в більшості говірок (верхний, синий); уживання минулого часу замість інфінітива в складеній формі майбутнього часу дієслів (буду брав, буду носив) тощо. Чимало лексичних діалектизмів: лилик — «кажан», шмата — «білизна», бадьо — «дядько».
Південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що лягли в основу літературної мови. В основному лексична, морфологічна, фонетична структура південно-східного наріччя збігається з відповідними структурами української літературної мови. Проте в деяких говорах цього наріччя є відмінності морфологічного (ходе, носе, ходю, носю) та лексичного плану (мазати — «білити», пакіл — «кілок»), що не стали надбанням літературної мови.
Діалектизми — це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Діалектизми бувають лексичні, етнографічні, семантичні та ін. Лексичними діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя — «картопля», когут —«півень», блават — «волошка», нецьки — «ночви», тайстра — «торба», ляскавиця — «грім», таний — «дешевий», банітувати — «лаяти», банувати — «шкодувати», желіпати — «кричати», ачей — «може».
Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня — «жіноча свитка», каптур — «очіпок», черес — «широкий шкіряний пояс», бебешка — «вид кофти»), назви страв місцевої кухні (жур — «страва з вівсяного борошна», каварма — «страва з баранини», потрібка — «страва з подрібненої печінки»), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо (папера — «великий кошик з верболозу на овочі», підря — «полиця під покрівлею в гуцульській хаті», колиба — «чабанська або лісорубська хатина»), назви, пов'язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта, флояра), з місцевою демонологією (мольфар — «чаклун», арідник — «злий дух», мавка — «лісова русалка»).
Семантичні діалектизми — слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино — «виноград», масть — «жир», квасок — «щавель», базар — «майдан», губа — «гриб», струк — «перець», гірчиця — «перець»).
Діалектизми не використовуються в науковому та офіційноділовому стилях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етнографія). У художній літературі та (хоч і значно рідше) в публіцистиці вони вживаються з метою кращого відображення місцевого побуту, колориту, змалювання пейзажу, для мовної характеристики героїв: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і невідоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить. Тоді мати виймала люльку з зубів, замахнувшись на нього, люто гукала: — Ігі на тебе! Ти, обмініннику. Щез би у озеро та в тріски!.. І він щезав. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмеді лабами» (М. Коцюбинський).
Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
