Розповідні речення — це такі речення, в яких повідомляється думка, стверджуючи чи заперечуючи що-небудь, дається відповідь на запитання чи реєструється результат пізнавальної роботи людини: «За Києвом, коло Дніпра, як синь, синіє ліс дрімучий» (С.Руданський).
У межах цих речень розрізняються стверджувальні та заперечні. У стверджувальному реченні думка стверджується незаперечно: «Кожне людське життя неповторне» (газ.).
Заперечними вважаються речення, у яких заперечується присудок або якийсь інший член. Тому вони бувають загальнозаперечними і частковозаперечними: «Борців не лякають пригоди...» (П.Грабовський); «Суто моральні поняття не мають одиниць виміру» (газ.); «Артем відповів не одразу» (А. Головко). Може підсилювати заперечення частка ні: «Не дивилася ні вправо, ні вліво, лише перейшла скоренько попри ясно освітлену елегантну кав'ярню...» (О. Кобилянська). У діалозі заперечення відбувається за допомогою інтонації та інших лексичних засобів: «Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра шукатиме» (Г.Тютюнник).
У розповідних реченнях голос підвищується на логічно виділеному слові і знижується в кінці речення: «Пливе перон за сизими шибками» (Л. Костенко).
ПИТАЛЬНІ РЕЧЕННЯ
Питальні речення — це речення, в яких виявляється прагнення мовця вияснити невідоме або переконатися в чомусь, чи звернути на щось увагу: «— Чого ж мені боязко? — кинув Чапчик, який давно вже чекав, що в'їдливий Швидкий від натяків перейде до прямих колючих запитань. — Хіба там що — вовки ходять?» (М.Хвильовий); «Що я вже встиг помітити? Немає в нашому цеху поділу на "моє" і "не моє"» (газ.).
Питальні речення часто використовуються в діалогах і полілогах: «Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло. — Просиш? — Що?— їсти.— Прошу.— Дають? — Коли як... — Значить, не вмієш просить» (Г. Тютюнник); «Одного дня з'явився на фермі приїжджий агітатор з портфелем, блідолиций, в кепчині, в червонім картатім кашне. — Як тут у вас, дівчата? Кіно буває?— бадьоро опитував. — Та бува. — Оплати досить?— Та досить. — То чого ж вам ще не вистачає? — допитувався з щирим подивом» (О.Гончар). Це власне питальні речення. Ними часто послуговуються журналісти в інтерв'ю: «Хто найчастіше порушує закон? — Це має масовий характер. Але найчастіше — СП, кооперативи, інші комерційні структури...» (газ.).
Питально-риторичні речення містять у собі приховане ствердження і не вимагають відповіді: «Запитувати людей? Чи не забагато буде гласності?» (О. Гончар); «Хіба сестра сестру повинна вбити?» (Леся Українка); «Чого ти стогнеш, море синє, Об скелю хвилями б'ючи?» (В. Забаштанський); «Чи не тому так рясно в Іванівці талановитої в труді молоді?» (газ.). Нерідко їх можна зустріти в заголовках газет: Тактика... навпомацки?; Ціни рівноваги — де вони?
Питально-спонукальні речення мають у собі спокання до дії: «Ану ж, побачимо, які тут жарти вигадують пекельні мастаки! Хіба ж на це поглянути не варто?» (Ю. Клен); «Та й справді: наслідки вогню полинні, Хіба не варто про таке ректи?» (В. Забаштанський).
Для всіх питальних речень головним і обов'язковим показником питальності є інтонація. Логічний наголос падає на питальні слова, виражені займенниками та іншими частинами мови. Підвищення тону спостерігається й у кінці речення: «Так оце ми так довіку й будемо бідувати? І ніхто нам не поможе?» (М. Драгоманов).
СПОНУКАЛЬНІ РЕЧЕННЯ
Спонукальні речення — це такі речення, в яких висловлюється спонукання до дії, до співучасті або вони закликають до чогось. Присудок найчастіше виражається дієсловом наказового способу, інфінітивом чи дієсловом дійсного способу: «Поліксено! Не придивляйся до моїх очей. Не говори до мене, не питай нічого, нічогісінько...» (Леся Українка).
Інтонаційний малюнок такий: голос підвищується на логічно наголошеному слові, потім знижується, а в кінці знову підвищується, коли це речення окличне.
ГІПОТЕТИЧНІ РЕЧЕННЯ
Гіпотетичні речення — це речення, в яких виявляється міра реальності судження, що виражає особистий або колективний досвід мовця. Семантика гіпотетичності передається за допомогою повнозначних членів речення, вставних слів та модальних часток, які виконують службову функцію (ніби, нібито, буцімто, наче, чи не, навряд чи, десь, може та ін.): «Думаю: навряд чи знайдеться в районі економіст, який поскаржився б на неувагу до економічної служби» (журн.); «Чи не краще було б перевезти зерносушарку до току» (газ.); «А як до діла, так і пішли різні об'єктивні й суб'єктивні причини, які нібито не дали можливості реалізувати рекомендації» (журн.).
ПЕРЕПОВІДНІ РЕЧЕННЯ
Речення з переповідною модальністю — це такі, в яких думка виявляється не безпосередньо, а передається висловленням інших осіб. Оформлюються ці речення за допомогою часток ніби, начеб, мов, мовляв (як вставне слово), нібито, буцімто та ін.: «Мама плакала й казала, що я зовсім неможливо поводжуся з нею. Ну, навіщо, мовляв, їхати кудись у невідомий край? Ну , навіщо?» (М.Хвильовий); «На Щуку хтось бомагу в суд подав, Що буцімби вона такеє виробляла, Що у ставу ніхто життя не мав...» (Л. Глібов). Як і в гіпотетичних реченнях, у переповідних виражається потенційна модальність, тобто можливість здійснення різних дій, явищ.
РЕЧЕННЯ БАЖАЛЬНОЇ МОДАЛЬНОСТІ
Речення бажальної модальності — це такі, в яких модальне значення бажальності виражається як бажання суб'єкта мовлення встановити відповідність змісту речення з дійсністю. Виразниками бажальної модальності виступають частки би (б), аби, щоб, бодай, нехай, хай, хоч би, коли б, якби: «Хай же думка моя вільно лине, — Я не буду на ранок чекати» (Леся Українка); «Один лиш вечір запашний страшні всі спогади з душі моєї стер би» (Ю. Клен).
РЕЧЕННЯ УМОВНОЇ МОДАЛЬНОСТІ
Речення умовної модальності — такі речення, в яких їхньому змісту надається значення можливості відповідного явища за якоїсь умови: «Філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградники» (М. Коцюбинський); «Коли б і нас, небесних, розлучили — Загинули б не тільки Ти і я: Не вийшло б сонце На альпійські схили, Спинилася б Дніпрова течія» (М. Руденко).
Присудок виражається переважно дієсловом умовного способу. Такий же спосіб вираження присудка й у реченнях бажальної модальності, через те іноді вони поєднуються в одному реченні або їх можна розрізнити тільки за змістом: «Якби побачити мені хоч верби у звечорілому промінні дня, з якою радістю я завтра вмер би» (Ю. Клен).
ОКЛИЧНІ РЕЧЕННЯ
Речення, які виражають емоції, називаються окличними. Вони не зв'язані з модальністю. Будь-яке модальне речення може бути окличним, якщо його висловити з почуттям. Тому в таких реченнях часто супроводжують їх окличні слова, вигуки, частки: «О майбутній віку! О далі зоряні! Обпали мене, часе, своїм диханням!» (А.Малишко); «О золото глибоких надр, Що хвилями усе затопить! О золото пекуче ватр, Що захлинулась ним Європа!» (Ю. Клен); «О вільний степ! О золоті часи! Я вас благословляю за помірність» (М.Руденко).
Різновидом окличного речення можуть бути й такі: «Чому, коли шукаєш слово, Де слів слов'янських бірюза, Тебе означить барвінково, Чому одне сонцеголовом, Чому одне бринить — сльоза?!» (І. Драч). У цьому реченні одночасно міститься і риторичне питання, й висловлюється почуття суму, досади. Такі речення називаються питально-окличними. Вони супроводять і власне питальні, і питально-риторичні: «Чи чуєш ти мене, о Адонаю?!» (Ю. Клен), і питально-спонукальні: «Хто в небі сонця світ погасить? Хто згасить промінь той, що вік В душі ховає чоловік?!» (М. Чернявський).
Окремо виділяються окличні речення-привітання: «Уклін земний земній твоїй утомі І сивим пасмам серед чорних кіс!» (М.Рильський) та побажання : «Дарма ніщо не пропада, Працюй — і слід твій не загине!» (М. Чернявський); «Лібералізуємося!» (газ.). У спонукальних реченнях поетичних рядків часто міститься експресивний заклик: «Не надавайте значення Сатурновим вінцям, доволі жить для себе, черство! Усім планетам, всім сонцям свобода, рівність і братерство!» (П. Тичина).
Інтонаційний малюнок окличних речень різноманітний і залежить від змісту висловленого. Проте голос у кінці окличного речення обов'язково підвищується.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
