Невласне прямою мовою називається такий спосіб передачі чужої мови, який поєднує особливості прямої та непрямої мови. Це своєрідний проміжний тип, характерний лише для художнього та деяких жанрів газетно-публіцистичного стилю, зі своїми власними структурними особливостями. Мова персонажа передається у вигляді авторської мови, однак стилістично наближається до прямої мови, зберігаючи певною мірою й лексичні, синтаксичні особливості, інтонацію та емоційне забарвлення. Напр.: «А ченці собі любили мирянам у голову задовбувати, що нема в світі ворога над католика. Пали, рубай його, вивертай з коренем, то й будеш славен і хвален, як Морозенко» (П.Куліш); «Кострубатий, лисий із вихорами на скронях нахаба-технік із сокирою в руках ходить по подвір'ю, по саду, знову по подвір'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розігнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хіба йому? Ач, як невміло сокиру тримає. Нахаба-технік помалу, гуляючим кроком, підходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмішку вищості. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобі тримати, а нагай! Так для нагая часи минули, а сокира льокайських рук не слухається» (В. Винниченко).
Пунктуаційно невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона може виступати і як частина складного речення, і як окреме самостійне речення чи кілька речень. З непрямою мовою невласне пряму мову зближує й те, що в ній теж може змінюватися особа дієслова й займенники. Іноді буває досить важко встановити її межі. У таких випадках слід звертати увагу на характер і структуру розповіді, на її лексичні та синтаксичні особливості. На початку невласне прямої мови, як правило, стоїть сигнальне речення, що містить указівку на особу й часто називає дію, що супроводжує процес мислення або мовлення.
Найхарактерніший тип невласне прямої мови — форма питальних та вигукових речень, що виділяються в емоційному та інтонаційному плані на тлі авторської розповіді, напр.: «Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами. О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх! Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі. Доктор Рудольф стомлено сідає в фотель і спирає голову на руки» (В.Винниченко).
Невласне пряма мова широко представлена в творах художньої літератури. Завдяки тому, що в невласне прямій мові відбивається манера мовлення літературного персонажа, емоційне забарвлення, характерне для прямої мови, але передається вона не від імені персонажа, а від імені автора, розповідача, що зливає його мову зі своєю, створюється двоплановість висловлення: передається внутрішня мова персонажа, його думки, настрої, але виступає за нього автор, об'єктивна оцінка подій автором сполучається зі сприйняттям персонажа. Таким чином, невласне пряма мова виступає засобом розкриття внутрішнього світу героїв, дозволяє дати їм психологічну характеристику.
У нехудожніх стилях мови, зокрема в газетно-публіцистичному, науковому, поширений ще один вид відтворення чужої мови — вільна пряма мова. Як і напівпряма мова, вільна пряма мова становить поєднання ознак прямої та непрямої мови: чужа мова передається у формі непрямої мови з вкрапленнями не оформленої пунктуаційно прямої мови. Ця форма відтворення чужої мови часто використовується для стислого переказу чиєїсь промови, доповіді, наукової розвідки, в жанрі інтерв'ю: «З інших позицій виступив тоді харківський мовознавець Н.Каганович у статті "Мова газетна". Він критикує працю М.Гладкого "Наша газетна мова", в якій автор скочується до О.Курило і за нею повторює байки, що, напр., іменники на -ння, -ття не українського походження. Говорячи про мову газети, треба пам'ятати, що вона не може бути як мова розмовна народна чи мова художньої літератури, завжди потрібно зважати на функцію газети, тематику її статей, тому не можна механічно її спрощувати. Далі автор статті заперечує твердження, що складна мова погана, вона відбиває складну думку, тому не завжди слід її уникати. Нашу газетну мову робить сірою, одноманітною малий запас слів у тих, хто пише до газети» (М.Жовтобрюх).
У розмовному та художньому стилях поширені й такі види відтворення чужого мовлення, як напівпряма мова та здогадна пряма мова.
Напівпряма (або підрядно підпорядкована пряма) мова — це дослівна передача чужої мови, як при прямій мові, однак з уживанням сполучного слова що, напр.: «Шуткую, а на душі якось аж сумно, що куди се ми против ночі заїхали? Між які се ми люде заїхали, що до злодія спроваджують на ніч» (П.Куліш).
Здогадна пряма мова — це тлумачення особливостей поведінки тієї чи іншої особи як вираження невисловлених думок. Інакше кажучи, здогадна пряма мова — це слова, яких та чи інша особа в дійсності не казала, приписувані їй на основі її жестів, міміки, вчинків тощо. Напр.: «Дід усміхається за їдою: дивіться, мовляв, як нам тут добре» (газ.). Формальним показником здогадної прямої мови є частка мовляв (мов).
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. -
