Орфографія (від гр. orthos — правильний і graphō — пишу) — система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі.
Як синонім орфографії вживається термін правопис, який, проте, має ширше значення, оскільки включає в себе й пунктуацію.
Орфографія і графіка тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Графіка є засобом, інвентарем орфографії, а орфографія — це правила вживання графічних засобів.
Як, за уявленнями давніх людей, Земля лежить на трьох китах, так українська орфографія базується на трьох принципах: фонетичному, морфологічному та історичному, або традиційному.
Фонетичний принцип полягає в тому, що слова пишуться так, як вимовляються, тобто за вимогами графіки, напр.: рука, паляниця, дзьоб, яблуко, щітка.
Морфологічний принцип написання полягає в тому, що значеннєві частини слова (морфеми) в усіх споріднених словах передаються однаково, незважаючи на їхню неоднакову вимову в різних формах того самого слова. Так, у слові дивишся [дивиес':а] пишеться ш (хоч вимовляється [с']), щоб зберегти закінчення — показник 2-ї особи однини теперішнього часу -иш, а в слові безжально пишеться префікс без-, незважаючи на вимову [бежжал'но], для збереження його зорового буквеного образу.
Історичний, або традиційний, принцип полягає в тому, що написання зберігається традиційно, не спираючись ні на вимову, ні на морфологічну будову слова. Так, наприклад, тільки традицією пояснюється написання слів багатий і богатир, багатир — у них різне походження, треба простежувати етимологію цих слів, щоб пояснити виникнення в них голосних о й а. Для сучасного мовного стану зовсім неважлива етимологія слів кишеня (виявляється, в полабській мові воно означало «шлунок, кишка»), кочегар (яке раніше мало форму кочергар — «той, хто орудує кочергою»), Написання и та е в обох словах жодними правилами не пояснюється, ми їх запам'ятовуємо традиційно, як і слова левада, лиман, кинджал тощо.
У жодній мові орфографія не базується виключно на одному принципі, можна говорити лише про переважальний принцип, провідний. В основу української орфографії покладено фонетичний і морфологічний принципи. Традиційною можна вважати англійську орфографію, яка відображає вимову XV—XVI ст. Визначальним для російської мови є морфологічний, а для білоруської — фонетичний принцип.
Крім того, для української орфографії важливі також так звані змістові, або диференційні, написання. Йдеться про вживання великої (прописної) й малої (рядкової) літери залежно від значення слова: земля (ґрунт) — Земля (планета), ґедзь (комаха) — Ґедзь (прізвище), чорне море — Чорне море (географічна назва). Правила українського правопису кодифіковані й видані під назвою «Український правопис». Вони є нормою писемного мовлення.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
