Вигук — один з найкоротших способів для вираження реакції людини на різноманітні явища або події реального оточення, на розмову зі співбесідником. Цей спосіб настільки важливий, що він зумовив утворення своєрідної мовної групи слів.
Вигуки — незмінні слова, що служать для безпосереднього вияву почуттів, емоцій, різних волевиявлень людини, не називаючи їх.
Вигуки, які супроводять речення, зберігають свою самостійність, відокремлюються помітною паузою й мають відносно закінчену окличну інтонацію. Від вставних слів вони відрізняються специфічним емоційним значенням. Вигук є основним носієм і виразником емоційності всього висловлення й приєднується до речення у повній відповідності з його загальним емоційним забарвленням.
Розрізняють вигуки первинні і вторинні (похідні). Первинні: а! о! у! і! е! ай! ах! ох! на! ну! ого! та ін. За незначними винятками, вони спільні для всіх східнослов'янських мов. Вторинні походять від окремих повнозначних слів чи словосполучень, що втратили номінативну функцію і перетворились у виразники різних почуттів: Ось тобі й маєш! Геть! Годі! Цить!
За своєю природою і функціями вигуки належать до усної мови. Вважають, що в давньоруській мові їх було більше, ніж засвідчено в пам'ятках.
Вторинні вигуки виникли в слов'янських мовах окремо в процесі розвитку кожної з них.
Основну групу становлять емоційні вигуки. Вони формуються з повнозначних слів. Первинні сформувалися давно й не підлягають морфологічному аналізові. Характерною властивістю їх є багата інтонація, яка й визначає зміст. Вигук, наприклад, може висловлювати різні реакції людини на навколишню дійсність: здогад, захоплення, здивування, докір, страх, біль, незадоволення, рішучість, погрозу, насмішку, зловтіху, гнів. Простежимо це на вигукові Ох!: захоплення («Ох. і машина! — захоплено вирвалося в Софії». — М. Стельмах; «Так, пам 'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох і кавуни... найменший — як підситок!» — Остап Вишня); співчуття («А шкода, ох, яка шкода». — Панас Мирний; «Ох, як я втомилась!» — Т. Шевченко); докір («Ох, і в'їдливий ти, як оса!» — М.Стельмах); задоволення («Ох, і влетить сьогодні Січкареві». — М.Стельмах); досаду («Ох, і ловко ж ви мене підманули». — М.Стельмах) та ін.
До емоційних відносять словосполучення: Ой лишенько! О Боже мій милий! Горенько моє!
Волевиявлення передається також спонукальними вигуками, до яких належать Гайда! Геть! Ну! Годі! Цить! Вйо! та ін. Такі вигуки граматично можуть підпорядковувати члени речення, а інтонаційно й за змістом приєднуватися до них, напр.: «Привіт, молодий лейтенанте! — гукнув він на ходу — Гайда по коні!» (О. Гончар).
До вигуків належать і звуконаслідувальні слова. Вони позбавлені номінативної функції, не виражають і емоцій, їх майже необмежена кількість, і функція в них відмінна від вигуків емоційних (напр.: «Коли це гусак як закричить — ґе-ґе-ґе-ґе! — та по воді крилами ляп-ляп!» (Остап Вишня).
Умовно називають вигуками й слова типу Ляп! Клац! Бац! Хлоп! Це дієслівні вигуки, які мають звуконаслідувальний характер. Проте серед них є дієслова, які не мають нічого спільного з наслідуванням звучання: скік, хап, зирк та ін. Вони утворюються від дієслів доконаного виду (гульк, стриб, смик) і, як правило, супроводжують розмовну мову й, відповідно, діалоги в художній літературі та публіцистиці. («Сидимо мовчки всі, коли у двері хтось — стук-стук» — Марко Вовчок; «Тільки б Рекс голос подав — я одразу клубком вниз, шасть — і в очерети, а там хай шукають» — О.Гончар).
Отже, вигуки (передусім емоційні), зберігаючи свою самостійність, функціонально зближуються зі вставними словами, але відрізняються від них значенням: вигуки є основними носіями емоційності всього висловлення.
З більшою втратою самостійності емоційні та інші вигуки можуть тісніше пов'язуватися з реченням, входячи в нього нарівні з частками який, як, скільки, і, же або зливаючись інтонаційно із звертанням чи займенником. У таких випадках вигук можна розглядати як експресивну частку.
Деякі вигуки, здебільшого наказові, спонукальні, можуть вступати в типові синтаксичні зв'язки з членами того речення, яке вони супроводять.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
