У процесі суспільної діяльності люди вступають у різні стосунки, обмінюються досвідом з усіх сфер життя, передають інформацію від покоління до покоління. Це спілкування відбувається за допомогою мови. «Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організування. Мова — душа кожної національності, її святості, її найцінніший скарб... У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова — це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова — житиме й народ» (Огієнко Іван. Українська культура. К., 1991. С. 239—240). Мова існує у вигляді конкретних актів мовлення. У кожному такому акті щоразу використовуються не всі наявні в мові засоби, а лише певна частина їх: «Берег спорожнів, рибалки пішли геть, і нікому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з місця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам'яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега, одеський маяк миготів червоно та зелено» (Японський Ю. Оповідання. Романи. П'єси. К., 1984. С. 228). «"Руська мова" була першим етапом у створенні самобутніх української та білоруської літературних мов на народній основі... Існування "руської мови" як спільної літературної мови для українців та білорусів підтримувалося спільністю історичної їх долі в складі Литви, потім Польщі, спільністю походження їх культури, зокрема літературної мови, від культури й мови Київської Русі і близькістю українських та білоруських діалектів, що здавна утворили ряд спільних рис, відмінних від північно-східних діалектів, які лежать в основі російської мови» (Плющ П. П. Історія української літературної мови. К., 1971. С. 140). «Питання українсько-німецького співробітництва в галузі взаємного повернення пам'яток культури в світлі переговорів делегацій України та ФРН з питань реституції культурних цінностей, шо були втрачені або незаконно перемішені під час Другої світової війни і в наступні роки, виносяться на чільні місця» (журн.). Наведені три уривки є конкретними виявами того, що має в своєму розпорядженні мова. Перший уривок являє собою опис душевного стану жінки на тлі приморського краєвиду; тут використовуються слова з конкретним значенням, емоційно забарвлена, експресивна лексика. У науковому та офіційно-діловому текстах двох інших уривків з-поміж нейтральної лексики виділяються слова-терміни, впадає в око відсутність будь-якої емоційності та експресивності. Найхарактернішими рисами, притаманними людині, є суспільна свідомість, суспільна трудова діяльність і мова. Жодна з цих рис не може існувати без двох інших. Особливо тісний зв'язок між мовою та суспільною свідомістю. Формами, в яких дістають вираження всі витвори людської свідомості, є мовні знаки — слова, словосполучення й речення. Початок формування мови збігається зі становленням людського суспільства, коли в людей виникла потреба щось сказати одне одному. Сучасні мови разом із народами — носіями цих мов — пройшли довгий, часом тернистий шлях у своєму розвиткові. У вченні про націю як історичну форму спільності людей мова вкупі з територією, економічним життям, культурою та особливостями психології виступає однією з найхарактерніших ознак цього поняття (хоч є факти, коли однією мовою розмовляють різні нації, та це виняток, а не правило). В людському суспільстві мова виконує функції спілкування, повідомлення і впливу. Кілька мільярдів людей, що живуть на Землі, користуються 2500 мовами (за іншими підрахунками мов 5000). Мови відрізняються одна від одної всі, але різною мірою. Не становить особливих труднощів визначити близькість, приміром, української та білоруської, російської та болгарської мов. Можна знайти спільне також у німецькій, у грецькій і французькій мовах. Схожість мов у граматиці, в звуковій системі, в коренях слів пояснюється спільністю їхнього походження. Споріднені мови об'єднуються в так звані мовні сім'ї: індоєвропейська, угро-фінська, тюркська, китайсько-тибетська, семіто-хамітська тощо. До угро-фінської сім'ї належать угорська, хантийська, мансійська, фінська, естонська, комі, мордовська, удмуртська, марійська мови; до тюркських мов — турецька, азербайджанська, казаська, узбецька, туркменська, киргизька, каракалпацька, чуваська, якутська та інші. Кожна мовна сім'я ділиться на групи. Індоєвропейська сім'я мов виникла внаслідок розпаду індоєвропейської етнічної спільності. Індоєвропейська прамова стала основою, на якій розвинулися сучасні мови. До індоєвропейської мовної сім'ї входять такі групи: германська (німецька, англійська, данська, шведська, норвезька й ін.), романська (іспанська, португальська, французька, італійська й ін.), індійська (гінді, урду, бенгалі й ін.), кельтська (ірландська, бретонська, валійська й ін.), слов'янська. Слов'янська група мов виникла на основі спільнослов'янської (праслов'янської) мови — одного з відгалужень індоєвропейської прамови. Праслов'янська мова належала племенам, шо заселяли територію од Вісли й Одри до Дону й Волги, від Карпат до Балтики. У ході історичного розвитку слов'янські племена відособлювались одне від одного, тому з'являлося дедалі більше слов'янських мов. Тепер є 13 живих мов слов'янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (тобто таких, шо не мають носіїв) мов слов'янської групи належать праслов'янська, давньоруська, старослов'янська, полабська. Українська мова є однією з старописемних мов індоєвропейської родини. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, що є історичною назвою України. Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася народнорозмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова. Вона вживалася в різних ділових документах, частково в полемічних творах. Нею писали наукові праці, наприклад «Лексикон словенороський» (1627 р.) П. Беринди. Рівнобіжне розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського і Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало ґрунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося те наприкінці XVIII ст., коли вийшла перероблена в бурлескному стилі Верґілієва «Енеїда». Отож, І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову. Саме цей витвір славетного полтавця мав на увазі М. Рильський, пишучи в «Слові про рідну матір»:
Благословен мечів ясних Огонь, Отчизни охорона, Іржання коней бойових, Морських походів даль солона, І «Енеїди» владний сміх, Полтави тихої корона...
Літературна мова виникла на основі мови загальнонародної. Загальнонародна мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови людей, що розмовляють українською як рідною. Сюди входять діалекти, жаргони, літературна мова, тобто все, що перебуває в мовному спілкуванні народу. Літературна мова є відшліфованою формою загальнонародної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголосі; виникає на основі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму писемному й усному різновиді обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є могутнім знаряддям духовної й матеріальної культури людського суспільства. Без літературної мови неможливо уявити розвитку літератури, науки, мистецтва, техніки, оскільки досвід і досягнення кожного покоління, кожного народу передаються за допомогою літературно-писемної мови. Від часу свого виникнення стара й нова українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх галузях його матеріального й духовного життя. Не можна сказати, що шлях української літературної мови був вистелений трояндами. У цісарській Австро-Угорщині, а особливо в Московській імперії переслідувалося писане й друковане українське слово, не раз і заборонялося. Українській мові відмовляли в праві на існування, твердили, ніби це не мова, а діалект. У ті часи І. Франко писав:
Діалект, а ми його надишем Міццю духа і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови...
У 20-х — на початку 30-х років XX ст. в колишній УРСР здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Квітневий пленум ЦК КП(б)У в 1925 р. виніс ухвалу «Про українізацію». Це було одним із важливих завдань культурно-національного будівництва в Україні. Українська мова ставала мовою не тільки красного письменства та публіцистики, а й мовою освіти, науки, врядування, проведення різних громадсько-політичних заходів. Особливо бурхливо та плідно розвивався офіційно-діловий стиль, який раніше не мав для цього належних умов. Проте в роки сталінських репресій, а ше більше в добу застою українська мова знову зазнала тяжких випробувань, була витіснена з багатьох сфер функціонування. Виправити становише був покликаний закон про надання українській мові статусу державної, ухвалений 26 жовтня 1989 р. Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., а також рішенням Конституційного суду України від 14 грудня 1999 р. Виникнувши на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, українська літературна мова ввібрала в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок. За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчими можливостями вона є однією з найбагатших, а за звуковими властивостями — однією з найевфонічніших мов світу. Милозвучність (евфонія) української мови створюється особливостями її звукової та наголосової системи, сполучуванням і позиційним розташуванням фонем. Як уже зазначалося, на Землі існує кілька тисяч мов. За числом носіїв українська мова посідає почесне місце в першій двадцятці після китайської, англійської, гінді й урду, російської, німецької, японської, іспанської, індонезійської, арабської, бенгалі, португальської, французької та італійської. Українською мовою розмовляють не лише в Україні, а й за її межами, на всіх суходолах земної кулі, куди доля закинула наших краян.
Цей підручник підготував колектив викладачів кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка під керівництвом доктора філологічних наук, професора О. Д. Пономарева. Розділи написали: О. М. Григор'єв — Складносурядні речення; С. Є. Доломан — Числівник. Частка. Складнопідрядні речення з підрядними обставинними. Перехідні випадки між сурядністю і підрядністю. Пряма і непряма мова; Ю. В. Лисенко — Прості речення. Є. А. Макаренко — Словотвір. Однорідні члени речення. Безсполучникові складні речення; А. І. Мамалиґа — Лексикографія. Синтаксичні конструкції зв'язного мовлення. Н. Й. Марчук — Дієслово. Речення з відокремленими членами; О. М. Пазяк — Фразеологія. Граматична категорія. Граматичне значення. Граматична форма. Поділ слів на частини мови, частки мови й вигуки. Іменник. Прислівник. Вигук. Речення. Вставні і вставлені конструкції. Складні речення: Загальні зауваження. Складнопідрядні речення з підрядними з'ясувальними; О. Д. Пономарів — Вступ. Лексикологія. Звертання; В. В. Різун — Фонетика. Орфоепія. Фонологія. Загальнотеоретичні й методологічні питання синтаксису; М. І. Фурдуй — Прикметник. Прийменник. Сполучник. Складнопідрядні речення з підрядними означальними. Багаточленні складні речення; Л. Ю. Шевченко — Письмо. Графіка та орфографія. Займенник. Словосполучення.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. - 4-те вид. - К.: Либідь, 2008. - 488 с.
