Перш ніж говорити про звертання, тобто про слово або групу слів, що позначають особу чи предмет, до яких спрямоване мовлення, з'ясуймо два засадничі питання: спосіб вираження звертання та його стосунки з іншими членами речення. У багатьох працях із синтаксису української мови (зокрема в книжці «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис». К., 1972) можна прочитати твердження про те, що звертання виражається кличною формою і називним відмінком.
Протягом досить тривалого часу кличний відмінок звався кличною формою. Питання про те, якій назві віддати перевагу, мало не мовознавче, а швидше політичне забарвлення. Був період, коли українська мова мусила в усьому бути схожа на російську. Тож мати на один відмінок більше, ніж у російській мові, вважалося недозволеною розкішшю. Запровадили назву клична форма.
Але коли виходити з того, що відмінок — це граматична категорія іменних частин мови, яка виражає синтаксичні стосунки між словами в реченні й виявляється в протиставленні семи відмінкових форм закінчень, то чому називний, родовий, давальний, знахідний, орудний і місцевий — відмінки, а кличний — форма? Кожен іменник може стояти у формі будь-якого відмінка. Якщо мамо, брате, друже, сестро, Оресте, Віро, Надіє, Любове — кличні форми, тобто форми кличного відмінка, то ці іменники в давальному (мамі, братові, другові, сестрі, Орестові, Вірі, Надії, Любові) чи в орудному (мамою, братом, другом, сестрою, Орестом, Вірою, Надією, Любов'ю) відмінках так само можна назвати давальними чи орудними формами. Отже, форма в цьому випадку — більш загальне поняття порівняно з конкретнішим — відмінок. Тому єдино правильним терміном в українській мові є кличний відмінок (пор. гр. klētikē ptōsis, лат. vocativus casus). Так, до речі, завжди називали його М.Рильський, Б.Антоненко-Давидович та інші видатні діячі української культури, глибокі знавці нашої мови: «Короленко вже самим початком оповідання "Судний день", самим уживанням кличного відмінка, характерного для української мови і майже не вживаного в сучасній російській, вводить нас, я б сказав, в українську атмосферу» (М.Рильський).
Твердження про можливість використання в звертанні називного відмінка поряд із кличним викликає чимало заперечень. Кличний відмінок — це не просто «залишок староруського відмінка»1, а повнокровна, жива категорія сучасної української мови. Якщо хтось при звертанні замість мамо, тату, батьку, Остапе, Маріє каже мама, тато, батько, Остап, Марія, то це порушення граматичної норми, як, скажімо, хліп, сніх, грятка замість хліб, сніг, грядка — порушення орфоепічної норми; паралíч, пúтання, решетó замість парáліч, питáння, рéшето — порушення акцентуаційної норми; получаю, строїтель, учбовий замість одержую (отримую), будівельник, навчальний — порушення лексичної норми і т. д.
Кличний відмінок у ролі звертання — така природна українська конструкція, що автори-українці Т.Шевченко, М.Гоголь, В.Короленко та інші вживають його навіть, у творах, писаних російською мовою:
Ты хороша собой, Оксано, Я это знаю, и мне жаль - Твой сон недобрый очень рано Тебе приснился... (Т. Шевченко).
Для кличного відмінка, як і для називного, характерні особові відношення. Наприклад, у рядку з поезії І. Франка «Не покидай мене, пекучий болю» та у видозміненому варіанті «Не покидає мене пекучий біль» іменник біль у кличному й називному відмінках відіграє роль виконавця дії, тобто особи. У будь-якому з непрямих відмінків цей іменник відтворює об'єктні відношення, тобто править за об'єкт дії: Я не відчуваю пекучого болю (род. відм.); Я лишився на самоті зі своїм пекучим болем (ор. відм.) і под. За відношенням до особи кличний відмінок, виражаючи значення другої особи, протистоїть і називному, що передає значення 3-ї особи: «Ви збираєтесь далі воювати, пане гетьмане» (Р. Іваничук) — Пан гетьман збирається далі воювати.
На відношення звертання з іншими членами речення існують два погляди. Одні мовознавці, серед яких О.Пєшковський та О.Шахматов, категорично стверджують, що звертання стоїть поза реченням і не є його членом, оскільки не підпадає під жоден із типів граматичного зв'язку — узгодження, керування чи прилягання. Надмірна категоричність такого погляду очевидна. Адже як член речення, хоч і своєрідний, звертання має прямий стосунок до висловлення думки.
Щоб з'ясувати роль звертання в реченні, слід, напевне, спрямувати увагу на взаємозв'язок частини мови і члена речення, оскільки перебування слова в ролі певного складника речення є «показником належності його до якоїсь із частин мови»2. Як правило, звертання виражається іменником: «Слухай, Якове, — сказав він по хвилі мовчання, — ворожі сили надто міцні, щоб я міг удержати тебе від згубних кроків» (Б.Антоненко-Давидович);
Прийми мене, весно рожева, Слугою твоєї краси. Візьміть мене братом, дерева, Візьміть мене в прийми, ліси (О.Олесь).
Будь-яка інша частина мови може вживатися в ролі звертання тільки тоді, коли вона субстантивується: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люде, Роблять лихо з вами (Т. Шевченко);
Кохана, ось плече моє зіпертись, Солодкий твій тягар, що вмерти можна (І. Калинець).
Отже, основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови. Іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсутності якого функцію суб'єкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що звертання, «маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому»3. Звертання, таким чином, можна вважати членом речення, своєрідність якого полягає в його граматичній незалежності.
Розрізняють власне звертання і риторичні звертання. Власне звертання позначає конкретну особу, до якої спрямоване мовлення, і розраховане на реакцію цієї особи. Використовується здебільшого в діалогах та полілогах:
Д з в і н к а. Ви звідкіля прийшли до нас, ватажку? Д о в б у ш. Звідкіля прийшли?.. Молодице! Для опришка немає хати, Це вітра питати. Звідкіля прилітає... (Б.-І. Антонич).
«Василина ввійшла в хату й не знала, де стати, де сісти, — — Здорова була, чорнобрива! — гукнув з-за стола мірошник,— А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці... Василина сіла коло стола й не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників у тарілку й поставив перед Василиною. — Постривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчину...» (І.Нечуй-Левицький).
Широко вживаються власне звертання в діловому та приватному листуванні: «Дорогий пане Володимире! Ви, певно, дістали вже мого листа, посланого сими днями. В додаток пишу цю картку, бо забув попрохати Вас ось що: українці з Праги, бажаючи робити переклади на чеське моїх оповідань, прохали мене прислати їм щось з своїх книжок, але я такий звичайно бідний на це, що нічого не маю. Дуже Вас прохаю, пошліть, коли це можливо, один примірник книги "У грішний світ"...» (з листа М.Коцюбинського до В.Гратюка від 25 грудня 1908 р.); «Слава Україні! Дорогий Іване! Чому цілісіньке літо не чути твоїх позивних?.. За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубченко та Горська. В останню я майже закохався. І никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому, що слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава! Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї...» (з листа Василя Симоненка до Івана Світличного від 27 серпня 1963 р.).
Риторичні звертання формально нічим не відрізняються від власне звертань. Однак щодо змісту й призначення вони (риторичні звертання) не являють собою засіб спонукати співрозмовника до відповіді, а використовуються як стилістичний прийом, як спосі б відтворити стан мовця, його вподобання, думки, почуття. Крім загальних та власних назв людей, у ролі риторични х звертань можуть виступати найменування речей, рослин і тварин, абстрактних понять, імена міфічних персонажів та історичних осіб. Основне поле поширення таких звертань — художні, публіцистичні, ораторські тексти:
Я не тебе люблю, о ні. Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні, Не личенько блідеє... (І. Франко);
«Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, яких зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.— Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!..— закляв він наголос» (М. Коцюбинський); «Я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі — прощай. Мені жаль розлучатися з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-мятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними й сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням...» (О. Довженко);
А ти, Бетховене, прости мене за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мені, Бетховене, за це.., Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч).
Риси власне звертань і риторичних звертань поєднують у собі напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосередню, і водночас передають емоційний стан мовця:
Милі друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки! Ви од кривд людських, недобрих мачух, На луги втікали, на річки (М. Рильський);
«Дорогий мій сучаснику! Як же нам треба плекати кожне словечко рідної мови, передане у спадок нам від багатьох-багатьох попередніх поколінь! У ньому зберігається тепло їхнього дихання. Хай же й наше тепло його зігріє. Прийдуть генії і зберуть те тепло в снопи могутніх гарячих променів людяності і переломлять їх через свою індивідуальність дивовижно-прекрасними, невідомими світові тональностями спектрального сяйва» (М.Шумило).
Звертання при підметі, вираженому особовим займенником, як правило, інтимізує мовлення, надає йому пестливих відтінків:
Се ти, єдиная моя? Се ти, моя царице? З-за моря припливла сюди, Кохана чарівнице? (Леся Українка).
Таке саме забарвлення мають і звертання, в ролі яких виступають прикметники з суфіксами пестливості: «Не бійся, дурненька. Нас вони ніколи не зачеплять» (Б. Антоненко-Давидович).
Звертання, яке відтворюється несубстантивованим прикметником, може бути прикладкою до звертання-іменника, коли між ними стоїть повторюваний присудок:
Ой не сійтесь, сніги, ой не сійтесь, рясні, Згиньте в темній безодні навіки! Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни, — Свята волі, і світла, і втіхи (О. Олесь).
Якщо присудок у реченні виражається дієсловом не в наказовому, а в дійсному способі, звертання здебільшого є емоційно насиченими, оцінними прикладками при особових займенниках:
А ви, що звикли продавати слова і славу, хром і храм,— мої діла ревидувати не вам, паскудники, не вам! (Л. Костенко).
Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала... І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! (Т. Шевченко).
Крім розглянутих типів звертань, для яких характерна звертально-спонукальна інтонація, є звертання-речення (вокативні речення). Такі речення нерозчленовано відтворюють якусь думку і характеризуються звертальною (а не звертально-спонукальною) інтонацією. Залежно від контексту, а також міміки, жестів та інших позамовних засобів речення-звертання можуть передавати захоплення, відчай, гнів, радість, прохання, заклик, заборону, пересторогу тощо: «Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос, сороміиве лице, тремтливі ямки на щоках, тепло чистого дівочого тіла. — Югино! — задихаючись, дивиться на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати» (М.Стельмах); «Дівчина кинулась до батька й припала до його грудей. Порфирій Іванович схопив її скроні, наче хотів остаточно переконатись, і, вдивляючись у дівочі очі, з яких рясно лилися сльози, шепотів: —Донечко! Марусько!.. — але далі говорити не міг, бо сльози бризнули і з його очей» (Б. Антоненко-Давидович).
Уживані часом в усному мовленні «усічені» звертання типу мам, ба, дя, Микит, Галь замість мамо, бабо (бабусю), дядьку, Микито, Галю мають просторічне забарвлення і, отже, суперечать нормам літературної мови.
1Синтаксична будова української мови. - К., 1968. - С. 86. 2Синтаксична будова української мови. - К., 1968. - С. 85. 3Потебня А.А. Из записок по русской граматике. Т. 1 - 2. Х., 1888, С. 94.
Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; за ред. О.Д. Пономарева. -
